сьогодні важний задамо бенкет, і музика таки наша, пекельна, буде, а вже які відьми з Києва назлітаються, навіки гарні! Приходьте, добродію, до нас, побачите, як я буду танцювать гопака і гоцака!
– Пішов би, – одказує запорожець, – так нікому ж мене провести, старий вже збіса став…
– Я ж вас проведу, – каже чорт, – разом і ідемо.
– Добре! – каже запорожець. – Побачимо, як там у вас, у чортів, люди бенкетують.
Виголивсь запорожець, одяг червоний жупан з вильотами, що пообшивані брузументами, обувсь у чоботи-сап’янці, підперезався шалевим поясом, причепив шаблюку і вусів не забув наваксить, та, взявши чорта за хвіст, і пішов у корчму. Як зблизились ік корчмі, приглядується запорожець, аж перед ним не чорт вже, а парубок у чорному кобеняку, підперезаний червоним поясом, в смушевій шапці; і вже тримає його не за хвіст, а за кобеняк.
Увійшов запорожець у корчму, дивиться – народу повнісінько, як у церкві; по всіх ліхтарях позасвічувані свічки: дарма, що шабашкові, а палають, неначе воскові в ставниках. Тільки вгледів орендар запорожця, зараз і підскочив до його з пляшкою.
– Мозе, пан добродзій, – каже, – позволі келішек гданської вудки?
– Всип, – каже запорожець, – побачимо, що там за гданська!
Випив запорожець – аж зацмокав – така кріпка та смачна.
– Мозе, сце, – каже орендар, – пан добродзій позволі келішек?
Випив запорожець і другу. Якось йому повеселішало, неначе помолодшав. А тут як ушкварять музики джинжируху! – та й гарно ж грали, матері їх лихо: скрипиця так і виспівує, бубни гудуть, гуркотять, цимбали, мов дзвоники, дзвонять. Як почув старий, так аж жижки у його затрусились, самі ноги затупотіли. Зараз і почали танцювать. Дівчата такі гарні, одна в одну. Пішов у танець і той чорт, що привів запорожця. Знатно танцює, гаспидів син! Не вдержався і старий, ну й собі по-запорозьки: і викрутасом, і вихилясом, цокотить підківками, вистрибує, ноги вище голови задира. Парубоцтво й дівчата кругом обступили, дивуються і на чорта вже не дивляться. Танцював старий, поки в його духу не захопило. А тут де не взявсь орендар з пляшкою і знов до його:
– Мозе, пан добродзій позволі келішек вудки?
А запорожцеві того тільки й треба: випив, трошки оддихав і знов пішов із чортом козачка. Як натанцювались, повів чорт старого по других покоях. Увійшли в один, – все парубки та дівчата, сидять собі парками, розмовляють і чоломкаються. Увійшли у другий – аж грають у карти: на столі купи грошей, мідні й срібні, а кругом стола людей-людей; були між ними і з сивими чубами… Незчувся запорожець, як і сам став грать. Здали карти раз, вдруге – вже й таляра програв! «Що за біс! – думає собі, – у одного чоловіка усе хлюсти[5]». Коли зирк, аж він вийма з кишені карти. Запорожець черк його по пиці, а той старого за груди.
– Е, ні, – гримнув запорожець, – постривай, роби що-небудь одно; коли шахруєш, так і шахруй, а я почав тебе бить, так і буду товкти! – Та і вдруге йому затопив.
Той ґвалту; відкіля не взявсь орендар, до запорожця
