вийди та подивися навкруги, – наполягала вона. – Сьогодні тут зібралися всі, мене цікавить твоя думка про декого.
Це була не найкраща пропозиція, просто першою, що спала їй на думку.
– Я дуже сумніваюся, що знайду щось там таке, що приверне мою увагу, – виразно вимовив Том Боуман. – Я помітив, що внаслідок деяких божевільних причин мене завжди забирають звідси й відривають від життя не менш ніж на пів години, нібито я безвідповідальне немовля.
– Я тільки прошу тебе побути там недовго.
– Ти дуже дбайлива, дякую. Та саме сьогодні мене цікавить дискусія, що відбувається саме в цьому місці.
– Ходімо, тату.
Янсі міцно взяла його попід руку, та він одразу ж вивільнився, піднявши руку – і рука Янсі повисла в повітрі.
– Боюся, що ні.
– Прошу тебе, – знову прохала вона, приховуючи свою злість через незвичайно тривалу суперечку, – ти зайдеш і подивишся, всього один разочок, і, якщо це тобі надокучить, одразу підеш геть.
Він похитав головою.
– Ні, дякую.
Не сказавши жодного слова, він раптом розвернувся й направився в бар. Янсі повернулася на танцювальний майданчик. Коли вона проходила повз компанію парубків, то кинула їм свій грайливий погляд і після недовгих роздумів прошепотіла чоловіку, що опинився біля неї:
– Потанцюєш зі мною, Карті? Я не знаю, де мій кавалер.
– З радістю, – щиро відповів Карті.
– Дуже мило з твого боку.
– З мого? Та ні, навпаки.
Вона байдуже глянула на нього. Дівчину не на жарт роздратував власний батько. Наступного ранку за сніданком вона випромінюватиме арктичний холод, а цього вечора їй доведеться вдовольнитися тим, що в разі найгіршого, батько залишатиметься в барі до кінця танців.
Місіс Роджерс, сусідка Боуманів, несподівано з’явилася з-під її ліктя, разом із незнайомим юнаком.
– Янсі, – мовила місіс Роджерс, манірно всміхаючись, – хочу познайомити тебе з містером Кімберлі. Містер Кімберлі гостює тиждень у нас, тому я б дуже хотіла, аби ви зустрілися.
– Щиро рада знайомству! – з млявою ввічливістю Янсі подала руку.
Містер Кімберлі запросив місіс Боуман на танець, і та байдуже погодилася. Як належить, їхні руки переплелися, й під барабанний ритм вони зробили крок на танцювальний майданчик. Скотту відразу здалося, що кімната й пари, які кружляли навколо, перетворилися на сіре тло, де була тільки вона. Яскраве освітлення ламп, ритм музики, повторення парафраз, мішанина дівочих облич – прекрасних, непримітних або смішних, – зібралися в якийсь статичний моноліт, ніби всі вони згрупувалися почтом заради млосних очей Янсі та її ніжок, що рухаються в такт музиці.
– Я постійно за вами спостерігав, – просто сказав Скотт, – гадаю, цього вечора вам нудно.
– Хіба? – її каламутно-небесні очі розкрилися в елегантно-бурлескному захопленні й стали схожими на тендітні
