Я зрозумів, що це не ті дерева. Я був упевнений тільки в одному – місце, у якому колись вирувало життя, зникло назавжди, і вже наступного місяця зникне Ейлі, і весь Південь щезне для мене назавжди.
Популярна дівчина
І
Кожного суботнього вечора, приблизно о пів на одинадцяту, Янсі Боуман втікала від свого кавалера, вигадавши якусь витончену відмовку, покидала танцювальний майданчик і прямувала туди, звідки можна було побачити всіх у барі заміського клубу. Знайшовши поглядом свого батька, вона або кивала йому, якщо він дивився в її бік, або ж посилала офіціанта, щоб той привернув його увагу до її персони. Якщо стрілки годинника не показували більше як «о пів на одинадцяту», – тобто, якщо батько був у полоні саморобного джину менш як годину, – він вставав зі стільця й дозволяв переконати себе вийти на танцювальний майданчик.
«Танцювальним майданчиком» називалася кімната, заповнена плетеними меблями, котра завжди асоціювалася із фразою «Підемо потанцюємо». Туди потрапляли за вказівками «всередину» або ж «вниз по сходах». Це було те безіменне приміщення, в якому відбувалися найважливіші події, що мали велике значення для всіх заміських клубів Америки.
Янсі знала: якщо їй вдасться затримати батька ще на годину, – він спілкуватиметься зі знайомими, дивитиметься, як вона танцює, і, навіть, можливо, потанцює і сам, але таке траплялося дуже рідко. По закінченню вечора вона без проблем виведе батька з клубу. За цей час, до опівночі, коли вже ніхто не танцював, він навряд чи зміг би знайти привід, аби серйозно з кимось зчепитися.
Усе це вимагало значних зусиль із боку Янсі, й чинила вона так не заради самого батька, а, радше, заради себе. Минулого літа трапилося кілька неприємних подій. Якось уночі її затримала пристрасна тирада одного юнака із Чикаго, та тут, на порозі танцювальної зали з’явився батько, що ледь тримався на ногах; його обличчя було червоним, понурі голубі очі звузилися, бо він намагався сфокусувати свій погляд на тих, хто танцює, й, очевидно, збирався силами запросити на танець першу ж удову, яка б спіймала цей погляд. Через наполегливе прохання Янсі негайно вийти з клубу, він безглуздо образився.
Після цього Янсі пильно стежила за часом свого фабіанського маневру.
Янсі та її батька вважали найпривабливішими мешканцями маленького містечка на Середньому Заході. Попри свою залежність від хорошого віскі та жахливого гольфу колір обличчя Тома Боумана все ще був здоровим. Він мав власний офіс у центрі міста, в якому часто розмірковував над абстрактними справами, пов’язаними із нерухомістю, проте головною його справою життя, як і раніше, був показ свого привабливого профілю та невимушених і ґречних манер у заміському клубі. За цим він і провів більшу частину тих десяти років, що пройшло від того, як померла його дружина.
Янсі було двадцять, вона завжди трималася на загадково-звабливий манір, що частково обумовлювався її млявою природою, а частково засвоєному під час поїдки до родичів в один зі східних штатів в ніжному і вразливому віці. Вона була розумною, мінливою, романтичною під сяйвом Місяця,
