Він підвівся і з цікавості доторкнувся до мокрої стелі. І раптом із того місця, де він торкнув пальцем, ринула вода просто на скриньку з харчем.
– Не робіть цього! – вигукнула Фрона, скочивши з місця. Вона міцно притулила пальця туди, де протікало, і хутко провела пальцем по парусині до бокової стіни. Текти перестало вмить. – Не треба цього робити! – повторила вона.
– Господи, – мовив він у відповідь, – ви сьогодні прийшли сюди аж від самої Даї! Невже ви ще можете рухатись?
– Через велику силу, – призналася вона щиро. – І мені дуже хочеться спати.
– На добраніч! – сказала вона через кілька хвилин, задоволено простягаючись під теплою ковдрою. А ще за чверть години озвалася знову:
– Слухайте! Ви не спите?
– Ні, – Голос його приглушено доходив до неї з-за печі. – А що таке?
– Ви накололи скалок?
– Скалок? – сонним голосом перепитав він. – Яких скалок?
– А щоб розтопити в пічці завтра рано. Встаньте та наколіть!
Він мовчки скорився і не встиг закінчити роботу, як вона вже міцно спала.
Коли вона прокинулась, пахло тим самим беконом. Був ранок, і буря вщухла. Сонце, весело освітлюючи затоплений край, крізь відкинуте полотнище заглядало в намет. Робота вже почалася. Повз намет проходили люди, навантажені клунками. Фрона повернулась на бік. Сніданок був готовий. Господар, поставивши в духовку грудинку зі смаженою картоплею, підпирав дверцята двома трісками.
– Доброго ранку! – привіталася вона.
– І вам доброго, – відказав він, підвівшись і беручи в руки відро. – Я не питаю вас, чи добре ви спали. Знаю, що добре.
Фрона засміялась.
– Я йду по воду, – пояснив він. – Сподіваюсь, що, поки я повернуся, ви будете готові до сніданку.
Гріючись після сніданку проти сонця, Фрона помітила знайомий їй гурт людей, що наближався дорогою від озера Крейтер до глетчера. Вона сплеснула в долоні.
– Он ідуть носії з моїм добром, і з ними Дел Бішоп. Йому, мабуть, дуже соромно, що загубив мій слід. – Надіваючи на плечі фотоапарат і дорожній клунок, вона повернулась до чоловіка, що дав їй притулок на ніч.
– Мені залишається тільки попрощатися з вами та подякувати за гостинність.
– Зовсім немає за що дякувати. Що там про це говорити! Я б зробив те саме для кожної…
– Оперетової артистки?
Він докірливо поглянув на неї і казав далі:
– Я не знаю, хто ви, та й знати не хочу.
– Ну, я не буду такою жорстокою. Я знаю, що вас звати містер Ванс Корліс. Я, бачите, прочитала ваше ім’я на пароплавних наліпках, – пояснила вона. – Прошу завітати до мене, коли будете в Доусоні. Моє ім’я Фрона Велс. До побачення!
– То Джекоб Велс ваш батько? – крикнув він їй навздогін, коли вона легкою ходою вибігла на стежку.
Вона обернулась і кивнула головою.
Делу Бішопові не тільки не було соромно, а він
