це не ваш підпис? – Мелтон тицьнув документом Велсові під самий ніс.
– Мій.
– То як же ви думаєте зробити?
– Я вам дам п’ятсот фунтів. А ви як думаєте зробити?
– Я відмовляюсь, не візьму.
– Ото й добре. Нам більше ні про що балакати.
– Навпаки! Я не хочу нічого мати з вами спільного. Я досить багатий, щоб самому привозити через Перевал усе, що мені потрібно. І я це зроблю в наступному році. Наші ділові стосунки припиняються з цієї хвилини назавжди.
– Не заперечую. Ви маєте в мене вкладу на триста тисяч доларів золотого піску. Підіть до містера Етшлера й скажіть йому, щоб зараз же видав їх вам.
Мелтон у безсилому гніві бігав по кімнаті.
– Невже я не одержу від вас отих других п’ятсот фунтів? Боже мій! Та я ж за них заплатив! Чи ви хочете заморити мене голодом?
– Слухайте, Мелтоне! – Джекоб Велс замовк і обтрусив попіл з сигари. – Чого ви ось зараз хочете? Що ви хочете одержати?
– Тисячу фунтів продуктів.
– На власну потребу?
Мелтон, король золотих копалень на Бонанзі, хитнув головою.
– Так я і думав. – Зморшки на чолі Джекоба Велса проступили виразніше. – Ви дбаєте лише про власний шлунок. А я дбаю про двадцять тисяч шлунків.
– Одначе, вчора ви видали Тімові Макреді тисячу фунтів!
– Тільки сьогодні постановлено скоротити видачу.
– Чому ж це якраз мені доводиться першому одержувати за новим розпорядком?
– А чого ви не прийшли вчора, а Тім Макреді не сьогодні?
Мелтон не знайшовся, що сказати, і Джекоб Велс сам відповів на своє запитання, знизавши плечима.
– Такі-то справи, Мелтоне. Винятку ні для кого не буде. Коли ви колотимете мені очі Макреді, я всю вину складатиму на вас, бо чому ви вчора не прийшли? Та тут ніхто не винен. Краще складім це все на провидіння. Ви вже пережили голод на Сороковій Милі. Ви людина білої раси. Те, що ви власник Бонанзи, чи частини Бонанзи, не дає вам права одержати ні на один фунт більше, ніж має одержати найдавніший бідний старожитець чи навіть немовля, що тільки народилось. Повірте мені, доки я матиму хоч фунт продуктів, ви не помрете з голоду. Опануйте себе. Дайте руку. Усміхніться та примиріться з тим, що сталося.
Все ще сердитий, але значно пом’якшавши, золотий король стис Велсові руку й вибіг з кімнати. Ще й двері за ним не зачинилися, як у кімнату незграбною ходою увійшов янкі. Ногою, взутою в мокасин, він присунув собі стільця й сів.
– Слухайте, – почав він таємниче, – люди, здається мені, починають хвилюватись із приводу того, що обмежено видачу продуктів.
– Гелло, Дейве, це ви?
– Та хто ж іще? От я й кажу – звідсіля тікатимуть хто куди, як тільки замерзне річка.
– Ви так гадаєте?
– Ага.
– Дуже радий таке почути. Це якраз те, чого мені потрібно. І ви рушите за всіма?
– І
