слова його матері. Та не тільки воно від матері, а й від багатьох поколінь предків, скутих умовностями, аж до того далекого пращура, що перший відірвався від землі і почав дивитись на все згори. Між Вансом Корлісом та землею стояв довгий ряд поколінь, і, хоч він не усвідомлював цього, внутрішній голос кликав його назад до землі, перестерігаючи перед загибеллю.
Проте Фрону він не відніс до жодної з успадкованих категорій. Він взагалі відмовився класифікувати її – він не наважувався. Він волів зробити висновки тоді, коли матиме більше матеріалу. Ця думка про збирання матеріалу спокушала його. То була критична хвилина, коли чиста людина мрійно простягає руки до життєвого бруду, не визнаючи його за бруд, аж поки сама не забрудниться. Ні, Ванс Корліс не був боягуз, але, оскільки чистота річ умовна, не був і бездоганно чистий. Коли в нього за нігтями не було бруду, то не через те, що він особливо пильно ходив коло своїх рук, а просто він не мав змоги їх забруднити. Він був чистий не тому, що так хотів, що гидував брудом, а тому, що не мав нагоди стати нечистим. Одначе з цього всього не слід робити висновку, що він неодмінно закалявся б, аби нагода.
Дитинство Вансове проходило наче в теплиці. Зразкова чистота в будинку, всі вигоди. Він дихав не звичайним повітрям, а здебільшого штучно добутим озоном. Він купався в сонячному промінні, коли світило сонце, а в дощ його ховали під накриття. А коли він виріс і зміг стати на власні ноги, виявилось, що він занадто заклопотаний, щоб зійти з тієї протоптаної стежки, якою вчила його рачкувати, а потім ходити невмілими дитячими ногами мати. Отже, й далі він ішов тією ж стежкою, не задумуючись над тим, що лежить пообіч.
Життєвою силою не можна користуватись двічі. Використаної на одне, її не залишається на інше. Таке трапилось і з Вансом Корлісом. Навчання та фізичні вправи вичерпували всю енергію, що набував він, вживаючи добірну, дорогу їжу. Коли він відчував у собі залишок енергії, то витрачав її коло матері, в штучних, умовних обставинах, серед людей, що збиралися в неї на склянку чаю. От і вийшов із нього дуже милий юнак, що його вихваляють матері молодих дівчат; дуже здоровий юнак, що не знав ніякої надмірності; дуже освічений юнак, що мав диплом гірничого інженера Фрейбурзького інституту та диплом бакалавра мистецтв Йельського університету, і, нарешті, дуже егоцентричний і стриманий юнак.
Найціннішою, одначе, прикметою Ванса було те, що він не застиг у тій формі, яку дали йому предки й у якій мати намагалася законсервувати його. В ньому зачаївся якийсь атавізм, – голос того далекого пращура, що колись перший відірвався від землі. Досі цей атавізм лише дрімав у ньому. Ванс просто жив у звичайному для себе оточенні, і його здатність до пристосування не мала де себе виявити. Але коли б життя покликало його за собою, він, завдяки цьому атавізмові, зумів би принатуритися і в нових обставинах. Фізичний закон про те, що камінь, набувши руху, повинен котитися в певному напрямку, можливо, й цілком правильний; та в самому житті найбільше
