те задоволення.
Але хто й коли помирав приємною смертю?
Він обійшов страховиська, ретельно маневруючи полем бою. Рівнина була всіяна камінням неправильної форми й уламками скель, довкола височіли останці, землю вкривали трупи. Рослинності майже не спостерігалося.
Хребти й кургани рясніли шрамами. Від деяких лишилися тільки роздроблені, немовби висаджені в повітря, уламки – там билися Приборкувачі сплесків. Зрідка він проминав розтріскані, химерної форми вирви: це громоскельці виламувалися з гірської породи, щоб одразу ж кинутися в бій.
Чимало мертвих тіл були людськими, чимало – ні. Їхня кров перемішалася: червона, жовтогаряча, фіолетова. Хоча жодне із тіл довкола Калака не ворушилося, у повітрі висіло марево невиразних звуків: десь стогнали від болю, десь волали від горя. Але несхоже було, щоби хтось святкував перемогу. Над рідкими клаптями чагарників і купами тліючих трупів клубочився дим. Де-не-де курилися навіть скелі. Хто-хто, а Мертвечинці своє діло знали.
«Але ж я вцілів, – подумалося Калакові, коли він, притискаючи руку до грудей, поспішав до місця збору. – Цього разу я вцілів».
У цьому й крилася небезпека. Якщо він гинув, його відправляли назад – без шансів. Коли ж випадало пережити Руйнацію, він мав повертатися туди добровільно. До місця, сама лише згадка про яке жахала його. Туди, де біль і вогонь. А якби він вирішив… не вертатися, тоді що?
Небезпечні думки, навіть зрадницькі думки. Він прискорив кроки.
Місце збору було призначене в затінку високого останця – справжнього шпиля, що, здавалося, сягав неба. Як і зазвичай, він і дев’ятеро інших завважили перед битвою, що всі вцілілі зберуться там. Як не дивно, але чекав на нього лиш один – Джезріен. Невже восьмеро інших загинули? Що ж, і таке могло трапитись. Адже цього разу битва була просто шалена, одна з найлютіших. Раз од разу ворог виявляв усе більшу стійкість.
Але ні. Наблизившись до підніжжя останця, Калак стривожено насупився: увігнані вістрями в кам’янистий ґрунт, там пишалися сім мечів. Кожний із них був справжнім витвором мистецтва: обтічної форми, прикрашений ґліфами та візерунками. Він упізнав кожен із семи. Якби їхні володільники загинули, то й Клинки одразу зникли б.
Клинки були грізною зброєю – навіть потужнішою, ніж Сколкозбройці. А ці сім – і поготів унікальні. Безцінні. Ззовні утворюваного мечами кола стояв Джезріен і дивився на схід.
– Джезріене?
Вбрана в біле й блакитне постать обернулася в його бік. Попри перебуті століття Джезріен здавався молодим – років тридцяти, не більше. Його чорна борідка була охайно підстрижена, хоча колись ошатний одяг подекуди обгорів і вкрився плямами крові. Склавши руки за спиною, він глянув на Калака.
– У чому річ, Джезріене? – запитав Калак. – Де всі?
– Пішли.
Голос у Джезріена був тихий, грудний, королівський. І хоча століття спливли відтоді, як його голову востаннє
