на нього. Той і досі стояв за стільцем Дарбі і дихав їй у шию. Він звернувся до усіх присутніх, мова була повільна і нечітка:
– Я Ларс.
Тиша.
– Мене… – Він вдихнув ротом. – Мене звати… Ларсом.
Ніхто не відповів.
Дарбі напружилася, розуміючи, що це, ймовірно, вперше Ешлі, Ед і Сенді чують, як він говорить. У повітрі зависла незручна пауза.
– О… – Ешлі легко усміхнувся до нього. – Зрозуміло, Ларсе.
– Знаєте… – Ларс ковтнув, рук із кишень куртки він не виймав. – Коли вже ми будемо… е-е-е, тут якийсь час. Краще представитися. Отже, е-е-е, всім привіт, мене звати Ларсом.
…І я, ймовірно, власник фургона із замкненою дитиною.
Мозок Дарсі пульсував, вона не контролювала думок, її нерви звивалися й іскрилися, наче дроти під напругою.
І ми всі тут у пастці з тобою.
У цій крихітній зоні відпочинку.
На всю ніч.
– Приємно познайомитися, – промовив Ед. – Як ставишся до продуктів компанії «Apple»?
Після двадцяти хвилин стратегічних балачок Дарбі зіставила всі припарковані надворі автівки з їхніми водіями.
Та, що похована під снігом, належала Ешлі. Він перший сюди приїхав, десь після третьої години по обіді, і знайшов безлюдну зону відпочинку з буркотливим радіо і несвіжою кавою. Він не поспішав перетинати хребет Бекбон, бо вирішив, що краще не ризикувати. Ешлі був студентом, як і вона, – технічний університет у Солт-Лейк-Сіті19 чи щось подібне. Тепер, коли крига скресла, він став абсолютним базікалом з усмішкою Чеширського кота – широкою і білозубою. Дарбі довідалась, що він планував поїхати до Лас-Вегаса зі своїм дядьком, аби потрапити на якусь виставу ілюзіоністів. Вона дізналася, що він ненавидить гриби, але обожнює кінзу. І, Господи, він не міг не сказати: «Ешлі – це абсолютно прийнятне чоловіче ім’я».
– Авжеж, – промовив Ед.
Старша парочка була обережнішою, але Дарбі тепер знала, що червоний «форд» насправді належав Сенді, а не Еду, як вона припустила спочатку. Дарбі також здивувалася, дізнавшись, що вони навіть не одружені, хоча сварилися, як подружжя. Насправді, вони були двоюрідними братом і сестрою, і Сенді везла їх обох до Денвера в гості до рідних на Різдво. Одинадцятигодинна поїздка, судячи з усього. Ед нещодавно мав певні проблеми, бо в нього не було автівки й (очевидно) постійної роботи. Сидів у в’язниці? Можливо. Він здавався чоловіком на мілині; незрілий, п’ятдесят із гаком, сережка у вусі й байкерська козляча борідка. І, здавалося, Сенді подобається панькатися з ним – це було її виправданням, аби ненавидіти його.
Таким чином, Дарбі виключила трьох водіїв і дві автівки.
Лишився Ларс.
Представившись, він більше не розмовляв, тож Дарбі не могла отримати чіткого уявлення про те, коли саме він приїхав сюди, але судячи зі снігового покриву, десь за півгодини до Еда і Сенді. Дарбі зауважила, що Ларс наповнив пластиковий стаканчик із графина з гарячим шоколадом і повернувся на свою варту біля дверей, по-дитячому
Столиця штату Юта.
