style="font-size:15px;"> Позаду неї дихання на кілька секунд припинилося – це досить довгий час, аби вона на мить подумала, що все це вигадала, усе це – але потім, важко ковтнувши, він дихнув ще сильніше. Ротом. Стоячи там у повній тиші Дарбі зрозуміла, що знову це зробила. Вона увійшла до кімнати не перевіривши кут ліворуч від себе.
Господи, Дарбі, просто обернися.
Подивися на нього.
Зрештою вона це зробила.
Вона повільно повернулася, невимушено, піднявши одну долоню, наче люб’язно виконуючи прохання Еда перевірити, чи щільно зачинені двері. Вона оберталася – доки не зіткнулася обличчям до обличчя з чоловіком.
Назвати його чоловіком було перебільшенням. Високий, але сутулий, худий, мов рейка, максимум дев’ятнадцяти років. На вигляд був схожий на тхора, обличчя всипане вуграми, прикус виступав над безформним підборіддям із пушком персикового кольору. Шапочка з Дедпулом14 і ніжно-блакитна лижна куртка. Його вузькі плечі намокли від розталого снігу, наче він також був надворі. Він дивився на неї, тож вона зустрілася з його поглядом – крихітні карі зіниці, схожі на очі гризунів у своїй пласкій простоті, – і Дарбі сором’язливо усміхнулася.
Мить була змазана.
Подих Тхорячого Писка відгонив молочним шоколадом із землистою кислинкою жувального тютюну. Раптом він підняв праву руку – Дарбі відхилилася – але він простягнув її повз неї, аби міцно зачинити двері. Клацнув засув.
– Дякую, – промовив Ед, повертаючись до Ешлі. – Чирвовий туз?
– Ні.
Дарбі відірвала погляд від хлопця й пройшла повз, залишивши його біля дверей. Її серце билося об ребра. Її кроки здавалися важкими. Вона стиснула обидві руки в кулаки, аби приховати тремтіння, і сіла за стіл до решти. Вона витягла стілець між Ешлі й літнім подружжям і його дерев’яні ніжки заскреготали по плитці на підлозі.
Ешлі гучно заскрипів зубами.
– О, чирвова дев’ятка.
– Лайно.
Дружина Еда штовхнула його під лікоть.
– Слідкуй за язиком.
Дарбі знала, що Тхорячий Писок досі дивиться на неї своїми дурними крихітними очима, вивчаючи. І вона зрозуміла, що сидить напружено – надто напружено, – тож трохи відкинулася на стільці і вдала, що грає на айфоні, спершись зігнутими колінами об стіл. Вона вдавала з себе накачану кофеїном художницю із «хондою», повною фротажів із надгробків й розрядженим телефоном, яка застрягла тут, на краю цивілізації, як решта людей. Звичайна невинна другокурсниця Колорадського університету в Боулдері.
Він затримався біля дверей. Усе ще спостерігаючи за нею.
От тепер Дарбі почала хвилюватися. Чи він міг знати? Можливо, він виглядав у вікно на західному боці будівлі й помітив, як вона зазирала до фургона. Можливо, він бачив її сліди. Або, можливо, усе видала її поведінка, коли вона, тремтячи, повернулася до кімнати з розхитаними нервами і серцем, що підскакувало аж до горла. Вона зазвичай добре вміла брехати, але не сьогодні вночі. Не зараз.
Вона спробувала
Персонаж коміксу.
