гавкає?
А вона, щоб посміятися з мене, каже:
– Звідки тут собаки? То лисиця!
Я не на жарт злякалася. Рву біленькі запашні квіточки, а сама все дослухаюся: чи, бува, не загавкає та лисиця десь поруч? З часом я трохи заспокоїлася і почала підспівувати дівчатам. Розгортаю гілля куща і раптом бачу прямісінько перед собою чорного чоловіка із золотими зубами. Я й заклякла на місці від переляку! А той засміявся та й каже: «Вовка боятися – в ліс не ходити!» Тоді я як заверещу з переляку та як учеплюся у руку подруги! Як потім з’ясувалося, то був об’їждчик із залізничної колії. А зі мною трапилося лихо. Піду до школи, мине кілька годин, а у мене починають німіти губи, потім по них ідуть кольки, доходять до голови, й мені стає зле. Вчителька відпустить мене додому, я приплетуся на ватяних ногах до хати, а їсти-пити не хочу і не можу. За тиждень я вже ледь пересувалася – така стала немічна.
– Щось треба з дитиною робити, – сказала тоді мати.
А що робили тоді в селах? Привели до мене бабцю-шептуху. Вона щось довго шепотіла над моєю головою, а потім вилила віск із розтопленої свічечки у воду.
– Ось, дивіться! – сказала бабця.
Мати з Тьотею подивилися та в один голос: «Лисиця!» Зізналася я, що нещодавно злякалася її. Наступного дня з воску вилилися кущі, а через добу – той дядько, якого я так злякалася. Відтоді я почала одужувати.
На другому кінці села було велике озеро, а за ним тягнувся кудись далеко-далеко сосновий гай. Найчастіше мене, як найстаршу в родині дитину, брала з собою в ліс хрещена мати. Ходили далеко, у ті місця, де бувало менше людей. Хрещена назбирає ягід два великі кошики, а я лише один. Йду додому, і мені соромно повертатися з одним кошиком. Обмию ввечері ноги у річці, мати прикладе до порепаних підошов листя подорожника, примотає ганчіркою, а на ранок знову ходжу босоніж. Але зазвичай ішли до гаю в основному діти збирати суниці. Увечері Тьотя нам готувала плетені з лози кошики, а вранці, ледь зажевріло на небі, будила нас йти до лісу по ягоди. Очі злипаються, але ми підіймалися, виходили надвір – треба йти до лісу, бо хочеться їсти. Ноги босі, п’яти порепані, роса обпікає дитячі ніжки. Перед тим зайшли до сусідів, забрали із собою Валю.
– Давайте Петруся розбудимо, – запропонувала подруга.
– Навіщо? Нам більше ягід дістанеться, – кажу я.
– А ти знаєш, як той ліс називається?
– Ні, – зізнаюсь. – Та яка різниця?
– «Покійне»! Ось як!
Одне слово вже мене налякало.
– А Петрусь від нас старший, – не вгамовується Валя. – Тож із ним не так страшно буде.
– Чи й не так! – кажу я, а сама вже повертаю до подвір’я Петрика.
Йдемо до лісу, а навколо так гарно, що я вже й забула про страшну назву лісу. Обабіч дороги величаво розлігся лопушняк, зеленіє висока трава, серед якої завмерли ніжно-голубі дзвіночки. Подалі виглядають із трави ясноокі ромашки, рожевіє запашна конюшина. А старезний ліс урочисто й поволі суне нам назустріч.
У лісі
