його тихо, з сумом.
Пам’ятаю, що був спекотний день, коли селом прокотилося нове слово «мобілізація». Всіх чоловіків збирали на шляху для відправки на фронт. Мати взяла за долоньку трирічного Сашка, на руки – сестричку Софійку, якій виповнилося всього три місяці, і ми з татом пішли до центру. Там уже було багато людей, стояли автівки. Жінки, бабусі, молоді дівчата – всі чомусь плакали, і я розплакалася.
– Не плач, Марійко, – сказав тато і кудись побіг.
Повернувся він з двома булочками, які купив у буфеті. Які ж вони були смачні! Кругленькі, пухкі, скоринка пахуча, підсмажена, золотава. Стільки років пройшло, а мені все здається, нічого смачнішого я ніколи не куштувала. Тато поцілував нас на прощання, заліз до кузова автівки, яка швидко зникла десь у дорожній куряві. Мати плакала, а ми з Сашком їли булочки і не розуміли, чому вона плаче.
З того дня, як ми провели тата, почалося очікування листів з фронту. Іноді він писав. Ми отримували трикутнички і читали, хоча його листи було нелегко прочитати. До школи він не ходив, а навчився читати та писати від брата, тому в тих листах було мало голосних, майже одні приголосні. Доводилося швидше здогадуватися, аніж читати. Та хіба це було важливо? Головне, що отримали звістку з фронту – значить живий. А щоб тато повернувся з війни, ми всі щодня після обіду ставали перед образами і молилися: «Спасибі Богу і Матері Божій. Дай Бог, щоб тато прийшов додому». Помолимося і віримо, що Бог почув нашу простеньку, але таку щиру дитячу молитву і з нашим татом буде все гаразд. Одного разу ми отримали від нього посилку, в якій були канцелярські зошити.
Коли в село вступили німці, то на березі річки, у кінці нашого городу, поставили свою кухню.
– Не ходіть туди! – щодня наказувала нам мати.
Спочатку ми дослухалися її застережень і боялися навіть носа поткнути на город. Але дитяча цікавість брала своє. До того ж у німців були такі привабливі різнокольорові дротики! Як же не підійти ближче та не розгледіти все своїми очима?! Коли вдома не було дорослих, я набралася сміливості та й пішла до кухні. Один із німців на березі річки якраз чистив піском великий казан. Дивлюсь, а біля кухні лежать привабливі кольорові дроти.
– Пане, дай, – прошу і пальчиком на дроти показую.
Він, напевне, усе зрозумів, засміявся, щось сказав по-своєму, погладив мене по голівці. А потім узяв якісь щипчики і нарізав шматки дротів. Схопила я їх та мерщій бігти додому. Доки дорослі повернулися, я вже встигла познімати обмотку, порізати її на невеличкі шматочки, нанизати на нитку та зробити намисто. Мама заходить до хати, а я вже красуюся в обновці. Посварила мене за те, що ослухалася, але, мабуть, не дуже, бо я ще не раз бігала до берега та просила дроти на намисто. Кілька разів один німець давав мені виварені кістки. Мати доварювала їх, і ми всі ласували.
Часто німці навідувалися до хати за харчами. Старші нас навчили: тільки побачите, що зайшли до двору, залазьте на піч і плачте якнайголосніше. Заходять вони з автоматами до хати і своє: «яйко», «млєко», а ми ревемо на печі: «Ми німців боїмося!» Подивляться на нас, порахують наші голівки,
