вирубав усі дерева та кущі. Стало порожньо і сумно.
Коло нас жила жінка, яка залишилася вдовою. У неї була донька, моя однолітка, Ніна. З нею ми мало товаришували, бо вона була хитрою та часто мене обманювала. Мій батько допоміг вдові вирубати садок, але один кущ червоної смородини жінка попрохала залишити. Прийшло літо, а у нас ні садочка, ні ягідки, ні яблучка. Тим часом у Ніни на городі (аж із вулиці було помітно!) зачервонів ягідками кущ смородини, який ми завжди називали порічками. Я кілька днів ходила на вулицю та заглядала крізь паркан на той кущ. А він ставав з кожним днем ще червонішим, ще привабливішим. І ось одного разу я вирішила сходити до Ніни в гості. Саме того дня її мама пішла в місто на базар, тож випадала слушна нагода. Прийшла до Ніни, а та й запитує:
– І чому це ти вирішила прийти до мене, а не подалася до своєї Валі?
– Згадала, що ти мене запрошувала погуляти разом.
– А як же Валя? – підштрикує мене Ніна.
– Зачекає до завтра, – відказую, а самій стає соромно.
Погралися трохи у дворі, а я все нишком зиркаю на кущ порічок.
– Покажи мені, що у вас росте на городі, – схитрувала я, щоб заманити Ніну ближче до куща з ягідками.
– Ходімо! – з легкістю погоджується сусідка, і ми вже ходимо вузенькою стежкою. Ніна розповідає про городину, а я її не чую, бо вже нічого не можу чути, можу тільки бачити один кущ, який весь аж червоний.
– А ось це – порічки! – Ми зупиняємося, не дійшовши до куща, але я вже добре бачу стиглі ягідки, які рясно-рясно обліпили гілки, сонце в них переливається янтарем, не даючи мені спокою.
– Але рвати їх не можна, – ніби вгадавши мої думки, застерегла Ніна.
– Чому?!
– Бо під цим кущем похована нехрещена дитина.
– І що тепер? – втрачаючи надію скуштувати ягід, запитую сусідку.
– Мама сказала, що та дитина прийде й задушить того, хто буде рвати та їсти ягоди, – каже Ніна та ковтає слину.
І ми в це вірили! Які ж ми були наївні, не те що сучасні діти: ще розмовляти добре не вміють, але вправно користуються комп’ютером.
Страшенно хотілося яблук!
У нашому селі перед війною побудували нову школу на місці, де колись був панський маєток. Зберігся сад, який так і називали – «панський». Там росли великі старезні яблуні. І це у пору, коли на сільських подвір’ях не було фруктових дерев! Тож ми, діти, з нетерпінням чекали літа, часу дозрівання на деревах яблук. Тоді до саду збігалася вся дітвора села, мов монголо-татарська навала. Хто міг, залазив на яблуні, а інші збивали яблука палицями з усіх боків. І яка ж то була насолода, коли вдавалося поласувати зеленим, ще не достиглим яблучком завбільшки з волоський горіх! Особливо щастило тим, хто міг дістати яблучко хунтівки. Воно було не таке кисле і нам здавалося солодким та смачним. А я ще й додому приносила яблучка братикам та сестричкам, бо пам’ятала, що найстарша, тому повинна про них піклуватися.
Попереду мене у класі сиділа дівчинка
