до міста, можливо, там вдасться щось обміняти.
Ходила вона пішки до міста цілий тиждень, носила на базар речі, мерзла з ними весь день. Ми чекали її з нетерпінням та надією, але щоразу Тьотя поверталася з порожніми руками та відводила вбік очі. Напевне, у людей вже не було ані зерна, ані борошна. Вийняла мати зі скрині ту сукню, що тато їй з війни привіз у подарунок.
– Забирай, – каже батькові. – Вона майже нова. Я кілька разів до церкви вдягала, і все.
Тьотя дістала свою хустку, материна сестра свою. Поїхав тато з цими речами на Захід, а ми почали його чекати. І дочекалися! Привіз він тоді півмішка зерна. Яка то була радість!
У радянські часи колгоспники мали право тримати присадибну ділянку площею 0,30 га, незалежно від того, скільки було членів сім’ї, а службовцям давали по 25 соток. Після війни в нашій родині було дев’ятеро людей. І ось на своїй ділянці були грядки з овочами, посаджена картопля та жито на хліб. Житні колоски жали серпами, потім мололи ціпами, а вже зерно доводилося молоти на саморобному млині. Хліба завжди не вистачало на дев’ять ротів, тож у тісто додавали терту картоплю. Від цього хліба ставало більше, але він не підходив, був не пухкий, а твердий, як цеглина, до того ж мав дуже неприємний присмак.
Біля нашої хати було лише 25 соток, тому дали нам ще клаптик городу за селом. Від нашої вулиці вів провулок на поле, де був цей город. Його ми називали «біля акаційок», бо над дорогою росли кущі білої акації. З п’яти років я сама ходила туди полоти картоплю. Весь час мені було там лячно. Якось почула, як Тьотя розповідала, що на місці нашого городу була садиба діда Грицька. Жив він усамітнено та тихо. Одного разу блискавка влучила в його хату, яка згоріла разом з господарем. А на тому місці, де на городі ямка, був льох старого. Я почула цю розповідь одним вухом і, коли прийду на город, усе ту ямку оминаю. Боязко, бо можна провалитися в льох, а там обгорілий дід лежить. А одного дня злякалася не на жарт. Іду провулком на город, пісеньку наспівую, аж раптом бачу – стоїть посеред дороги півень… без голови! Я так злякалася, що заверещала та побігла чимдуж додому.
– Там!.. Там!.. – захекана та перелякана, тичу кудись пальцем, а сама не можу слова вимовити.
– Що трапилося?! – кинулася до мене Тьотя.
– Там…
– Тебе хтось зобидив?
– Ні.
– То що ж трапилося? Скажи мені, Марійко! – Тьотя збризнула моє обличчя холодною водою.
– Там півень без голови! – випалила я на одному подиху.
– З відрубаною головою? – допитується Тьотя.
– Ні! Там, на дорозі, стоїть півень, а в нього немає голови!
– Такого не може бути! – усміхнулася Тьотя, зрозумівши, що нічого страшного не трапилося. – Дитинко, тобі привиділося. Заспокойся та йди на город, бо незабаром спека почнеться.
– Не піду! – сказала я. – Я боюся півня без голови.
Пішла Тьотя мене провести. Підходимо до того місця, а там стоїть півень… вже з головою!
