обличчя нігтями.
– Ось що! – верещала я, дряпаючи йому лице. – Ось що я тобі робитиму!
– Відчепися! – заволав він. – Пришелепувата!
З почуттям переможця я підійшла до Маняші та взяла її за руку. Умить маленька долонька дівчинки міцно стисла мою на знак вдячності, і на замурзаному худенькому обличчі з’явилася несмілива усмішка. З того дня ми з нею потоваришували. А одного разу Маняша змогла мені віддячити. Дівчинка принесла до школи справжнє велике стигле яблуко! Я не знаю, де вона його взяла, але як тільки школярі помітили у неї в руках таку розкіш, то враз оточили її колом і почали канючити:
– Дай вкусити!
– Дай маленький шматочок!
– Залиш «кісточку». Будь ласка!
Так було завжди, коли хтось приносив яблуко чи грушку. Зазвичай давали відкусити ліпшим друзям. Я не просила, а лише дивилася на те яблуко жадібними голодними очима. Маняша підійшла до мене, надкусила яблуко, а потім розламала навпіл.
– Бери! – сказала вона, простягаючи мені пів’яблука. – Це тобі!
– Так нечесно! Ти їй багато дала! – загудів натовп.
Я подякувала подрузі й передала яблуко Валі. Чи то насправді воно було таке смачне, чи мені здалося, не знаю, але отой солодкий смак запам’ятала на все життя.
Літо сорок шостого та сорок сьомого років видалося дуже спекотним. Земля стомилася від спраги, але дощі десь забарилися. Врожаю не було, і для нас настали лихі часи. Вже після Нового року в погребі було порожньо. Не було ані картоплини, ані бурячка, а про хліб вже й годі говорити. Щоб не вмерти з голоду, дорослі брали мішок, кочергу та йшли вночі до колгоспу. Там у буртах, засипана землею та соломою, була картопля – єдиний порятунок від голодної смерті. Багатьох чоловіків ловили за цим заняттям і садовили за ґрати. Але люди робили це знову та ризикували, бо йшлося про життя дітей, які пухли від голоду.
Одного разу пізно ввечері ми почули, що тато збирається йти до колгоспу красти картоплю. Жінки тихенько плакали, проводжаючи його.
– Цитьте, – прошепотів тато, – бо дітей побудите. А самі, що б вам не казали, гніть своє «не знаємо, де він».
– Господи! – було чути плач матері.
– У мене немає вибору, – це тато.
– А якщо спіймають? – зойкнула Тьотя.
– Не спіймають, – каже він підбадьорливо. – Надворі така заметіль, що гарний хазяїн собаку не вижене. Одразу сліди снігом занесе – і все. А не пійманий – не злодій. Я й так довго чекав слушної нагоди.
– Може, обійдемося якось? – зашепотіла мати.
– Як? Не можу більше бачити, як діти дивляться голодними очима. Треба їх рятувати.
– Якщо тебе піймають та посадять… – почала мати.
– Не каркай в дорогу, – зупинив її тато. – Відчуваю, що все буде добре.
І він, не запалюючи світла, вдягнувся й пішов. Та хіба ж ми могли спати?! Попритихали, як мишенятка, та все вслухаємося у тишу. А надворі вітер виє, завірюха аж свище, виспівує щось жахливе та сумне.
