нишпорив…
– Він перетрусив три чверті садо-мазо-клубів у Парижі. А я тобі говорю про справжнього професіонала.
– Японець?
– Ні, він з Парижа. Влаштовує майстер-класи, шоу, конференції.
– Де мешкає?
– В XVI окрузі. То що?
Корсо поглянув на годинник: ще немає одинадцятої.
– Поїдемо моєю автівкою.
8
Барбі наполягла на тому, щоб сісти за кермо. Машина помчала вздовж набережних, і вона зайшлася розповідати про шібарі. Жінка на диво добре знала Матьє Веранна, але хтозна, чи й сама не була прихильницею таких практик.
Корсо завжди хотів збагнути, що саме приваблює Барбі в сексі. Але був упевнений лише в тому, що найбільше їй подобалося порпатися в темних проявах людської природи й подекуди вона надовго в них загрузала. Вважала себе «репортером душ».
– Твій знайомий узагалі має якийсь фах?
– Він фінансист. Керує хеджевим фондом для азійських інвесторів. Розривається між Парижем, Гонконгом і Токіо.
– У нього є родина?
– Дружина та двійко діточок, здається. Але на першому місці в нього бондаж – єдина пристрасть. Він заробляє бабло, утримує сім’ю, дбає про свою справу, як кожний банкір, проте існує стіна між справжнім життям і тим, що його найбільше збуджує.
– Де саме ти з ним познайомилася?
– Під час роботи в БПТЛ, нас тоді викликали на місце події. Один із сеансів шібарі закінчився невдало: якась жіночка зірвалася з гачка на стелі й розбила собі потилицю.
Він уявив картину й ледь не розсміявся. Липневе сонце вдарялося об каміння фасадів, але світло було лагідне, пом’якшене кількома хмаринками – воно ніби стиха залицялося до міста. Цілий квартал начебто причарували.
– Він був майстром церемоній?
– Ні. Я радилася з ним стосовно можливої похибки з боку… людини, що прив’язувала потерпілу.
– А ти сама, – докинув він, – не пробувала?
Барбі лише іронічно усміхнулася за кермом, що здавалося величезним у її тендітних ручках.
В авто запала тиша – вони саме минали Великий Палац і мчали в бік Ейфелевої вежі; ані сирени, ані мигалки – ніби парочка напідпитку, що їхала в чорному обшарпаному «Фольксвагені Поло».
Корсо занурився в роздуми. Знерухомлення, таємна зброя бажання… Він сам часто-густо прив’язував Емілію (поспіхом), коли вона погоджувалася побавитися у принижену незайману діву – гидкий поліціянт, увесь у чорному, сплутав їй руки… Зі своєю колишньою він пізнав темні й незабутні хвилини насолоди, що досягає вершини, ніби перегріта ртуть у градуснику. Тієї миті в уяві поставали атоми, що рухалися майже зі швидкістю світла. Щойно атоми наближаються до небезпечної межі, вони розширяються й перетворюються на чисту енергію, стають «чимось іншим». Так само відбувалося з самою Емілією: вона звивалася під мотуззям, і йому здавалося, що довкола неї розширюється ореол світла, утворюється сірчане ядро, яке
