це не стосується.
– Як же не стосується?
– Мій ліфт – це сповідальня, я зв’язаний професійною таємницею.
Світлофор змінив колір – і Діпак рушив далі, ніби нічого й не сталося. Трохи пізніше він спинився перед барвистою вітриною ресторану «Le Camaradas».
– У цьому районі місцева кухня – пуерто-риканська, – сказав він, прочиняючи двері.
У будинку № 12 на П’ятій авеню містер Рівера налаштовував радіо під бюрком. Він обрав частоту станції, що коментувала хокейний матч, і занурився в читання детективного роману. Ніч належала йому.
Бронштейни вже давно повернулися. Вільямсам на восьмий поверх привезли їжу аж дві служби доставки. Китайські страви – для чоловіка, який саме писав хроніку в кабінеті, а італійські – для дружини, яка малювала у своєму. Це наштовхнуло містера Ріверу на думку, що ксенофобія не заважає їм насолоджуватись іноземною кухнею.
Містер і місіс Клерки дивилися телевізор у маленькій вітальні. Коли кабіна проминала сьомий поверх, було чути: вони увімкнули звук гучніше. Ця пара завжди так чинила, коли кохалася.
Хаякава виїхали з міста ще в перші дні весни, до будиночка в Кармелі, і повернуться вони не раніше осені.
Містер Моррісон, власник квартири на четвертому, перебував, як і щовечора, в опері чи в театрі. І – як і щодня – він вечерятиме в «Більбоке» й повернеться п’яний як чіп близько 23-ї години.
Зельдоффи ніколи нікуди не ходили. Хіба що до церкви, послухати вечірнє богослужіння на свято. Дружина читала вголос книжку про життя мормонів, а чоловік слухав її й конав від нудьги та релігійності.
Щодо містера Ґрумлата, то він давним-давно пішов з кабінету. Їхні графіки роботи не давали їм змоги перетинатися – окрім перших двох тижнів у квітні, коли бухгалтер працював до ночі. Він полюбляв говорити, що для нього це розпал сезону – клієнти мали надіслати податкові декларації до 15 числа. А ще у грудні, перед новорічними святами.
О 23-й годині містер Рівера відклав свій детектив, не сумніваючись, що розгадав інтригу, а тоді допоміг містеру Моррісону повернутися додому – а цього п’янюгу голими руками не візьмеш, зважаючи на те, як він нажлуктився. Довелося провести його до спальні, підтримувати аж до ліжка, стягувати черевики – і тільки тоді повернутися на свій пост.
Опівночі він зачинив двері будинку, кинув у кишеню службовий мобільний – знахідку мешканців, які тепер мають змогу в будь-який момент зв’язатися з ним, – і рушив службовими сходами. Засапавшись, видерся на шостий поверх, витер чоло й легенько штовхнув привідчинені службові двері.
Місіс Коллінс чекала його на кухні з келихом бордо в руці.
– Ти голодний? – запитала вона. – Не сумніваюся. Ти не мав часу повечеряти.
– Виходячи з дому, я закинув сандвіч, але від склянки води не відмовлюся. – Він поцілував її в лоб. – Колись ці сходи таки зламають мені ноги.
Місіс Коллінс налила велику склянку води, сіла чоловікові на коліна й поклала голову йому на плече.
– Ходімо
