збираючись пустити коня учвал, Хлоя закрила книжку й кинула її на ліжко. Вона підняла простирадла, пересіла на візок і під’їхала до вікна. Милувалася вулицею, залитою рожевим сяйвом світанку. Чоловік вигулював собаку, з ним порівнялася, а тоді рушила далі швидким кроком жінка. Пара у вечірньому вбранні виходила з таксі…
Хлоя зітхнула й опустила штори. Її погляд упав на книжку. Вона була невидимою актрисою, лицедійкою, що намагалася продовжити кар’єру, хай навіть в інший спосіб.
Вона рушила на кухню заварити чаю.
Чайник уже закипав, коли на службових сходах пролунав гуркіт, а потім – жахливий крик. Засув був надто високо, і вона не могла дотягнутися. Хлоя спробувала підтягнутися на руці. Зазнавши невдачі, вона притиснулася щокою до дверей і прислухалася… Стогін – і запала тиша. Вона від’їхала, розвернулася, вимкнула газ, рушила коридором і взялася стукати у двері батькової спальні. Містер Бронштейн вискочив з ліжка й постав перед донькою зі скуйовдженим волоссям.
– Що з тобою трапилося? – захвилювався він.
– Іди за мною, поквапся!
Дівчина повела його до кухні й пояснила, що почула, як хтось упав на сходах.
Містер Бронштейн хутко спустився. Чотирма поверхами нижче він гукнув доньці, щоб вона викликала швидку.
– Що відбувається? – закричала вона, дратуючись, що не може нічого дізнатися сама.
– Не гай часу, я спущуся й відчиню їм.
Вона помчала до своєї кімнати, схопила мобільний і набрала 911. Повернувшись до свого спостережного пункту, вона широко прочинила штори.
Батько чекав на тротуарі. Пронизливо завила сирена – і машина швидкої зупинилася біля будинку. Двоє фельдшерів кинулися в службові двері за містером Бронштейном.
Хлоя чотири рази проїхала між кімнатою й кухнею.
Рятувальники вийшли, тягнучи до швидкої ноші. На них лежав чоловік, обличчя якого прикривала киснева маска.
Хлоя чатувала на батька біля дверей квартири. Натомість він виринув з іншого боку коридору.
– Не міг скористатися ліфтом. Містер Рівера в дуже кепському стані.
День, коли мені змінили пов’язки
Лікар Малдер запитав, чи хочу я поглянути на свої коліна. Він пояснив, що одні пацієнти бажають бачити кінцівки, а інші – ні. Завагавшись, я вирішила, що подивлюся тільки на одне коліно.
Я знала, що втратила, але не усвідомлювала масштабу поранень. Там, де мали бути литки, шкіра скидалася на місячний краєвид. Мене наче паралізувало. Джуліус вирішив вийти. Меґґі поклала мені на лоба компрес, а тато втік до Джуліуса в коридор. Можливо, щоб залишити мене в суто жіночому товаристві. Або щоб я не бачила, як він плаче.
Потім Меґґі повідомила, що найближчими днями оксі, дилаудид та фентаніл стануть моїми найкращими друзями – але лише на кілька днів. У жодному разі не можна було звикати до них. Мене зачарувала доброта людей, що лікували мене. Меґґі називала мене «краплинкою меду» – мабуть, на цю метафору її наштовхнув
