style="font-size:15px;"> – Біндінг, – сказав він нарешті, трохи вклонившись, ніби хапався за своє прізвище, як за рятівний круг.
Дівчина підійшла до нас. Ми стали ще привітніші.
– Покажи-но машину, Отто, – сказав Ленц, кинувши швидкий погляд на Кестера.
– А чого ж, можна, – відказав Отто й теж весело глянув на Ленца.
– Я й справді залюбки поглянув би на неї, – відповів уже привітніше Біндінг. – Достобіса швидка машина. Перегнала мене завиграшки.
Біндінг і Кестер пішли до машини, і Кестер підняв капот «Карла».
Дівчина з ними не пішла. Струнка, мовчазна, вона стояла коло мене й Ленца. Сутеніло. Я сподівався, що Готфрід використає ситуацію і вибухне, як бомба. Бо він на такі справи був мастак. Але він наче язика проковтнув. Узагалі Готфрід коло дівчат туркотів, як голуб, а тепер стояв мов пень.
– Пробачте, будь ласка, – промовив я нарешті. – Ми не бачили, що ви були в машині. А то б не виробляли такого.
Дівчина глянула на мене.
– Чому? – спокійно сказала вона несподівано низьким голосом. – Нічого поганого в тому не було.
– Поганого, може, й не було, але ми повелися не зовсім чесно. Наша машина може долати за годину до двохсот кілометрів.
Вона трохи подалася вперед і сховала руки в кишені пальта.
– До двохсот кілометрів?
– Точніше: сто вісімдесят дев’ять і дві десяті, це зафіксовано офіційно, – гордо заявив Ленц.
Вона засміялася:
– А ми думали, шістдесят або сімдесят…
– От бачите, – сказав я. – Ви ж не могли цього знати.
– Не могли, – відповіла вона. – Справді, не могли. Ми гадали, що «б’юїк» удвічі прудкіший за вашу машину.
– Отож-бо, – я відкинув ногою якусь гілку. – А виходить, що ми мали надто велику перевагу. І пан Біндінг, мабуть, неабияк лютував на нас.
Вона знову засміялась.
– Якусь хвилину лютував. Але ж треба вміти й програвати, бо як же тоді жити.
– Звичайно…
Запала мовчанка. Я глянув на Ленца. Проте останній із романтиків тільки усміхався, поводив носом і не приходив мені на допомогу. Шелестіли берези. Десь за будинком кудкудакала курка.
– Гарна погода, – мовив я нарешті, аби не мовчати.
– Так, чудова! – відповіла дівчина.
– І так тепло, – додав Ленц.
– Навдивовижу тепло, – закінчив я.
Знову запала мовчанка. Дівчина, мабуть, подумала, що ми несосвітенні дурні, але мені хоч убий нічого не спадало на думку. Ленц принюхався.
– Тушковані яблука, – сказав він розчулено. – До печінки та ще й тушковані яблука – делікатес!
– Безперечно, – погодився я, подумки проклинаючи нас обох.
Повернулися Кестер і Біндінг. За ці кілька хвилин Біндінг став зовсім інший. Він, мабуть, був одним із тих автомобільних фанатиків,
