повернувся до мене:
– Добрий був удар…
– Випадково… – показав йому я свого звихнутого пальця.
– Не пощастило, – усміхнувся він. – До речі, мене звуть Густав…
– А мене – Роберт…
– Гаразд. Ну, то як, Роберте, покінчили з усім? Я думав, що ти такий собі матусин синок…
– Покінчили, Густаве!
Відтоді ми з ним заприятелювали.
Машини на стоянці повільно посувалися вперед. Акторові, якого всі звали Томмі, пощастило – трапився пасажир до вокзалу. А Густав за якихось тридцять пфенігів мав їхати до найближчого ресторану. Він мало не луснув від злості – заробити не більш як десять пфенігів і знову бути останнім у черзі на стоянці. А мені дісталося зовсім уже рідкісне замовлення – показати пристаркуватій англійці місто. Я їздив з нею десь із годину. А повертаючись на стоянку, підхопив іще кілька дрібніших замовлень. Отож в обід, коли ми всі знову сиділи в харчевеньці й наминали бутерброди, я почувався вже досвідченим водієм. Щось у цій професії було від братства старих вояків. Тут збиралися люди найрізноманітніших професій. Хіба що половина з них були шоферами за фахом, решта приблудилися сюди звідусюди.
Надвечір я в’їхав на подвір’я нашої майстерні досить зморений. Ленц і Кестер уже чекали на мене.
– Ну, скільки ви заробили, хлопці? – спитав я.
– Продали сімдесят літрів бензину, – відрапортував Юп.
– Оце й усе?
Ленц із розпукою глянув угору.
– Хоч би дощ пішов! А тоді б іще якась невеличка аварія на мокрому асфальті просто перед ворітьми! Щоб не було потерпілих, а тільки добрячий, солідний ремонт!
– Гляньте сюди! – І я показав їм тридцять п’ять марок, що лежали в мене на долоні.
– Чудово! – похвалив Кестер. – З них двадцять марок – чистий прибуток. Ми їх сьогодні ж розмочимо. Треба ж нам відзначити перший виїзд!
– Будемо пити крюшон з маренкою, – заявив Ленц.
– Крюшон? – запитав я. – Чому саме крюшон?
– Бо з нами буде Пат.
– Пат?
– Не роззявляй так широко рота, – сказав останній з романтиків, – ми давно вже про все домовилися. О сьомій заїдемо по неї. Вона вже знає. Коли це не спало тобі на думку, то ми якось-то самі собі зарадили. Зрештою, ти познайомився з нею завдяки нам.
– Отто, – звернувся я до Кестера, – бачив ти колись когось нахабнішого за цього рекрута?
Кестер сміявся.
– Що це в тебе з рукою, Роббі? Ти її якось не так тримаєш.
– Здається, звихнув.
Я розповів історію з Густавом. Ленц оглянув руку.
– Таки звихнув! Як християнин і студент-медик у відставці я, незважаючи на твоє хамство, помасажую тобі її. Ходімо, майстре боксу!
Ми пішли до майстерні, і Готфрід, узявши трохи олії, заходився розтирати мені руку.
– А ти сказав Пат, що
