виють, машини торохтять та бряжчать. Дороги роз’їжджені, на них повно вибоїв. Фари вмикати не вільно, тож нас раз у раз так підкидає, що ми замалим не вилітаємо з кузова. Та це нас не хвилює. Що може з нами статися? Зламана рука – це краще, ніж дірка в животі, і багато хто тільки зрадів би такій приємній нагоді потрапити додому.
Поряд їдуть довгі колони машин з боєприпасами. Вони поспішають і весь час нас випереджають. Ми гукаємо до тих солдатів, жартуємо з ними.
У темряві розрізняємо якийсь мур, то осторонь шляху стоїть будинок. Раптом я наставляю вуха. Чи то мені почулося? Ні, я знову виразно чую, як ґелґочуть гуси. Зиркаю на Качинського, він зиркає на мене – усе зрозуміло.
– Каче, тут є щось для наших казанків.
Він киває.
– Гаразд, нехай як повертатимемось. Я тут орієнтуюся.
Звісно, Кач тут орієнтується. У нього на обліку, певне, кожна гусяча ніжка на двадцять кілометрів навкруги.
Машини вже їдуть місцевістю, де розташувалася наша артилерія. Щоб замаскувати від літаків гармати, їх заклечали гіллям, нібито настало своєрідне свято – військові кущі. Ті зелені альтанки виглядали б весело й мирно, коли б усередині них не ховалися гармати.
Від гарматного диму й туману повітря стає важке, задушливе. У роті гірко від порохового згару. Гармати стріляють так, що наша машина здригається, за пострілами оглушливо котиться луна, все двигтить. Вираз обличчя у нас непомітно змінюється. Правда, нас пошлють не в бій, а тільки ставити загорожі, та на кожному обличчі тепер написано: тут фронт, ми вже в його владі. Це ще не страх. Той, хто так часто, як ми, буває на передовій, врешті стає товстошкурим. Хвилюються тільки молоденькі новобранці. Кач їх повчає:
– А це дванадцятидюймова. Чуєте постріл? Зараз вибухне.
Але глухі звуки вибухів сюди майже не долинають. Вони тонуть у гуркоті фронту. Кач дослухається до нього й каже:
– Сьогодні вночі нам дадуть прикурити.
Ми всі дослухаємось. На передовій неспокійно.
– Томмі вже стріляють, – зауважує Кроп.
Справді, постріли добре чути. То англійські батареї праворуч від нашої дільниці. Взялися стріляти на годину раніше. При нас вони завжди починали рівно о десятій.
– Чого це вони раптом надумали? – дивується Мюллер. – Годинники в них поспішають, чи що?
– Нам таки дадуть уночі прикурити, кажу я вам, це я нутром чую, – і Кач зіщулюється.
Десь неподалік від нас бухкають три постріли. Вогняний промінь навскоси прорізає темряву, гармати ревуть, гримотять. Нам холодно, та ми радіємо, що завтра вранці знову будемо в бараках.
Обличчя в нас не блідіші й не червоніші, ніж завжди; не видно в них і більшого напруження чи більшої байдужості, та все ж вони якісь інші. Ми відчуваємо, що всередині в нас наче ввімкнено дивний контакт. То не просто слова, то насправді так. Це діє фронт, свідомість того, що ти на фронті, примушує
