нищили все живе, у смертоносному гуркоті вибухів ти вщедряла нас невідпорним бажанням жити! Шалений опір майже пошматованого життя вливався в тебе й повертався могутнім струменем до нас, у наші руки, ми відчували його й ще дужче, мовчки, боязко радіючи ще одній хвилині, яку ми витримали, припадали до тебе вустами!..
Перші вибухи снарядів миттю переносять якусь частку нашого єства на тисячоліття назад. То в нас прокидається тваринний інстинкт, він керує нашими вчинками й боронить нас. Той інстинкт неусвідомлений, але він куди швидший, упевненіший, несхибніший, ніж свідомість. Цього пояснити не можна. Ось ти йдеш, ні про що не думаючи, – і нараз уже лежиш десь у рівчаку, а над тобою свистять снарядні уламки. Однак ти не можеш пригадати, чи ти чув, як наближається снаряд, і чи подумав про те, що треба впасти на землю. Коли б ти поклався лише на свою здатність думати або на свій слух, від тебе зосталися б тільки розкидані шматки м’яса. А тут діяло зовсім інше чуття, схоже на ясновидіння, саме воно кидало нас на землю й рятувало, а ми навіть не знали, як усе відбувалося. Коли б не цей тваринний інстинкт, то від Фландрії до Воґезів давно вже не було б живої душі.
Ми їдемо сюди звичайними солдатами, похмурими чи веселими, а коли потрапляємо в зону, де починається фронт, то стаємо напівлюдьми-напівтваринами.
Наші машини в’їжджають у ріденький ліс, минають польові кухні. За лісом ми з них злазимо, вони повертаються назад.
Завтра вранці, ще вдосвіта, машини знову приїдуть по нас.
Туман і гарматний дим низько стеляться над долиною, сягаючи нам по груди. Усе осяяне місячним світлом. Шляхом проходять колони солдатів. На сталевих касках тьмяно відбивається місячне сяйво. З білого туману виринають тільки голови й гвинтівки, голови ледь кивають, похитуються багнети.
Далі туману вже немає. Тепер голови перетворюються на постаті; куртки, штани й чоботи виринають із туману, немов із молочного озера. Усе це поволі перетворюється на колону. Вона йде рівною ходою, усі постаті зливаються в суцільний клин, окремих людей уже немає, вперед посувається лише темний клин, він дивовижно закінчується головами й багнетами, що випливають із туманного озера. Тільки колона, не люди.
Однією з поперечних доріг до нас наближаються легкі гармати й повози із снарядами. У місячному сяйві лисніють спини коней, рухи в них прекрасні, вони закидають голови, видно, як виблискують у них очі. Коні, гармати й повози минають нас, танучи на тьмяному тлі місячного краєвиду, вершники в сталевих касках здаються лицарями давніх часів, у цьому є щось гарне та зворушливе.
Ми поспішаємо до саперного складу. Дехто з нас завдає собі на плечі вигнуті гострі залізні палиці, інші чіпляють залізними дрючками скрутні дроту, і, забравши все це, ми вирушаємо вперед. Нести нам незручно й важко.
Дорогу дедалі дужче розбито. З голови колони передають: «Увага, ліворуч глибока вирва від снаряда!», «Обережно, траншея!»
Ми напружуємо
