подумав хвилинку, ніби намагаючись зрозуміти, про що я, а потім похитав головою.
– Не знаю.
– Кажуть, отрута проникає в кров і ти дерев’янієш.
Ніби засинаєш.
Поль ухильно поглянув на мене – і не погодився, і не став заперечувати.
– К-Кассі к’же, що Жаннет Ґодін, м’буть, бачила Стару Маму, – нарешті промовив він. – Ну, ти розумієш. Саме тому змія її і в-вжалила. То прокляття Старої Мами.
Я похитала головою. Кассі, завзятий оповідач і захоплений читач історій у дешевих пригодницьких журнальчиках (з назвами на кшталт «Материнське прокляття» або «Варварська юрба»), повсякчас теревенив про щось таке.
– Я думаю, Старої Мами не існує, – байдуже кинула я. – Я ж ніколи її не бачила. Та й прокляття – то брехня. Усі це знають.
Поль поглянув на мене з обуренням і сумом.
– Звісно, існує, – пробурмотів він. – І зараз вона тут, на дні. М-мій батько одного разу бачив її, задовго до того, як я народився. На-найбільша щука з усіх, які ти тільки бачила. А за тиждень він зламав ногу, впавши з в-велосипеда. Навіть твій батько… – він раптом замовкнув, зніяковіло ховаючи очі.
– Нічого такого, – різко відповіла я. – Мій батько загинув у битві.
Я раптом наживо побачила, як він марширує – маленька ланка в безкінечному ланцюгу, що невтомно рухається в бік розщелини горизонту.
Поль мотнув головою.
– Вона там, – вперто повторив він. – На самісінькій глибині Луари. Їй десь сорок років, а може, і п’ятдесят. Щуки ж живуть довго. Вона чорна, як грязюка, у якій живе. Але розумна, достобіса розумна. Вона може схопити пташку, що сяде на воду, так само легко, як хлібну скоринку. Татко к’же, що то не щука, а привид, убивця, яку прокляли довіку спостерігати за чужим життям. От вона нас і ненавидить.
Для Поля то була довга промова, і, попри власну впертість, я слухала її зацікавлено. З річкою були пов’язані різноманітні історії й бабусині побрехеньки, але легенда про Стару Маму була найдавнішою. Велетенська щука, чий рот гороїжиться від гачків відчайдухів, які хотіли її упіймати. В її очах – диявольський розум. У пузі – скарб невідомого походження й невимовної цінності.
– Мій тато к’же, якщо хтось її впіймає, вона виконає одне бажання, – продовжив Поль. – К’же, що він би обрав мільйон франків і заглянути під спідницю отій Ґреті Ґарбо.[9]
Він дурнувато всміхнувся. Ніби хотів сказати: «От вже ці дорослі».
Я задумалася над цим. Сказала собі, що не збираюся задурно вірити в бажання та прокляття. Але образ старої щуки мене не покидав.
– Якщо вона тут, ми могли б її упіймати, – несподівано сказала я Полю. – Це ж наша річка. Ми могли б.
Раптом мені стало очевидно – не тільки могли б, ми зобов’язані. Я згадала сни, що переслідували мене після батькової смерті. Сни про втоплення, про перекочування на темному дні розлитої Луари з липким відчуттям мертвої плоті навколо, про крик, який мені ніби запихають назад у горлянку, про втоплення в самій собі. Якось усе
Ґрета Ґарбо – шведсько-американська акторка, популярна в епоху німого кіно й «золотої ери» Голлівуду.
