повторив брат. Без захоплення, просто констатуючи факт, частково з відразою, частково з подивом.
– Вона залишила мені свою книгу, – пояснила я. – Ту саму, з рецептами. Той альбом.
Кассі витріщив очі.
– Справді? Ту саму? Ну, ти точно була її улюбленицею.
– Не знаю, чому ти постійно це повторюєш, – роздратувалась я. – Навіть якщо в матері й була фаворитка, то це точно Ренетт, а не я. Ти ж пам’ятаєш…
– Вона сама мені говорила, – перебив він. – Казала, що з нас трьох тільки в тебе в голові є клепка і хоч якийсь характер. «Це хитрюще маленьке стерво більше схоже на мене, ніж ви разом, помножені на десять». Це її слова.
Схоже, так і було. У ньому бринів її голос, гострий і ясний, наче скло. Мабуть, вона тоді на нього сердилася, то був один з її нападів люті. Вона рідко нас била, але – Божечки! – попастися їй на язик…
Кассі скривився.
– Так вона це й сказала – холодно та сухо. І ще дивилась із цікавістю, ніби влаштувала мені якусь перевірку. Хотіла подивитися, що я зроблю.
– А що ти зробив?
Він знизав плечима.
– Розплакався, ясна річ. Мені ж було всього дев’ять.
«Звісно, так і було», – подумала я. Він завжди так поводився. Під шкіркою дикунства ховалась надмірна чутливість. Він, бувало, тікав з дому, ночував у лісі чи в будиночку на дереві, знаючи, що мати не відшмагає його. Потай вона навіть заохочувала його неслухняність, бо та скидалася на непокору, силу. Я б на його місці плюнула їй у вічі.
– Скажи-но, Кассі, – раптом дещо спало мені на думку, і від збудження перехопило подих. – Чи мати колись… Ти пам’ятаєш, щоб вона говорила італійською? Або португальською? Якоюсь іноземною мовою…
Кассі здивовано похитав головою.
– Ти впевнений? У її альбомі… – і я розповіла йому про сторінки, списані незнайомим письмом, яке мені так і не вдалося розшифрувати.
– Дай подивитися.
Ми разом погортали альбом. Кассі торкався жорстких жовтих аркушів з вимушеною цікавістю. Я помітила, що він навмисне не торкається написаного, хоча погладжує пальцями інші речі – фотографії, висушені квіти, крильця метеликів, клаптики тканини, приклеєні до паперу.
– Божечки, – стиха пробурмотів він. – Я й не знав, що вона таке витворила, – він поглянув на мене. – А ти ще кажеш, що не була її улюбленицею.
Рецепти одразу зацікавили його більше за все інше. Пальці, що гортали альбом, ніби повернули собі колишню спритність.
– Тарт зі сливами і мигдалем, – шепотів він. – Сирний клафуті з вишнями. Я їх пам’ятаю!
Раптом, захопившись, він ніби помолодшав, став колишнім Кассі.
– Тут усе, – промовив він. – Усе.
Я тицьнула в один із написаних не по-нашому абзаців.
Кассі розглядав його якийсь час, а потім розреготався.
– Це не італійська, – пояснив він мені. – Невже ти не пам’ятаєш?
Йому все це видавалося дуже кумедним і веселим. У нього навіть вуха затрусилися, схожі на голубінки.
– Це
