розумно. Ні про що не питали. Вони непокоїлися, що я живу тут сама, дарували подарунки, наприклад кухонний комбайн – їх шокувало, що у мене його не було, – а ще зимове пальто та радіоприймач, також пропонували звозити мене кудись… Одного разу навіть запросили до свого ресторану – величезного закладу зі столами зі штучного мармуру й картатими скатертинами, неоновими знаками та висушеними морськими зірками й пластиковими крабами, загорнутими в розвішену на стіні рибальську сітку. Я досить стримано відгукнулася про інтер’єр.
«Ну, тітонько, це те, що називають кітч, – люб’язно пояснила Лора, поплескуючи мене по руці. – Не думаю, що ви цікавитесь такими речами, але повірте мені – у Парижі це останній писк моди». Вона вишкірилася до мене. У неї дуже білі, дуже великі зуби та волосся кольору стиглої паприки. Вони з Янніком часто торкалися одне одного і цілувалися на людях. Мушу визнати, мене це помітно бентежило. А їжа була… мабуть, сучасна. Я в такому погано розуміюся. Спочатку подали щось на кшталт салату з такою-сякою заправкою – купа нарізаних квіточками овочів. Десь у ньому мав бути цикорій, але здебільшого він складався з салатного листя, редиски та моркви. Потім подали шматочок хека (мушу визнати, доволі непоганий, але занадто маленький) у соусі з білого вина та цибулі-шалот, прикрашений листочком м’яти – не питайте мене навіщо. Після цього принесли окрайчик грушевого пирога, на який покрапали шоколадним соусом і притрусили цукровою пудрою з шоколадними кучериками. Крадькома зазирнувши до меню, я побачила такі пафосні пропозиції, як «…грильяж-асорті на апетитній подушці з тонкого тіста, полите густим чорним шоколадом, подається з пікантним абрикосовим кулі». Судячи з опису, це ніщо інше, як звичайне флорентійське печиво, яке, коли його принесли, виявилось розміром із п’ятифранкову монету. Але ж як про нього написали! Ніби сам Мойсей приніс його з гори Синай. А ціни які! У п’ять разів вищі, ніж найдорожчі страви з мого меню, і це без урахування вина. Звичайно, я ні за що не платила. Але почала думати, що, так чи інакше, у цієї несподіваної уваги має бути прихований цінник.
І я не помилилась.
Через два місяці мені зробили першу пропозицію. Тисяча франків, якщо я поділюся з ними рецептом паельї по-антильськи і дозволю внести цю страву в їхнє меню. «Паелья по-антильськи від тітоньки Фрамбуаз», як її назвали у статті Жуля Лемаршана в липневому номері журналу «Гостинність і кухня» 1992 року. Спочатку я вирішила, що це жарт. «Витончене поєднання щойно виловлених морепродуктів із зеленими бананами, шматочками ананаса, родзинками та рисом із шафраном…» Я розсміялася. Невже їм мало власних рецептів?
– Не смійтеся, тітонько, – грубувато перервав Яннік, дивлячись на мене блискучими чорними очима. – Тобто Лора і я, ми будемо вам дуже вдячні…
Він широко та щиро усміхнувся.
– Ну, не соромтеся, тітонько.
Та годі вже так мене називати!
Лора обвила мене оголеною прохолодною
