Кассі, і він теж сяяв усмішкою, хоча й мав збентежений вигляд, ніби все це для нього надто важкий тягар.
– Але ж я казала, – я намагалася говорити жорстко, щоб голос не тремтів. – Я ж вас попередила. Мені все це непотрібно. Я не хочу мати до цього жодного стосунку.
Кассі кинув на мене очманілий погляд. «Але ж це така чудова можливість для мого сина, – заблагав він. – Тільки подумай, як йому допоможе публічність».
Яннік відкашлявся.
– Батько має на увазі, – поспіхом виправив він старого, – що ми всі могли б мати з цього зиск. Якщо швидко зреагувати, перед нами відкриються необмежені можливості. Ми вийшли б на ринок з варенням тітоньки Фрамбуаз, печивом тітоньки Фрамбуаз… Певна річ, тітонько, ви б отримували непоганий відсоток.
Я похитала головою.
– Ви не чуєте мене, – сказала я, підвищивши голос. – Я не хочу публічності. Я не хочу відсотків. Мені це нецікаво.
Яннік і Лора перезирнулись.
– А якщо ви думаєте про те, що й я, – відказала я різко, – що ви можете провернути це й без моєї згоди – врешті, вам потрібні лише ім’я та фотографія, – то слухайте сюди. Якщо я дізнаюсь, що хоч один з так званих рецептів тітоньки Фрамбуаз з’явився в цьому журналі – у будь-якому журналі, – я одразу ж зателефоную редакторові. Я продам йому права на всі свої рецепти. Ні, я віддам їх задурно!
У мене збилося дихання, а серце калатало від люті та страху. Ніхто не перейде дорогу дочці Мірабель Дартижан. Вони розуміли, що я дійсно зроблю те, про що кажу. Я прочитала це в них на обличчях.
Та вони ще спробували щось там заперечити: «Тітонько…»
– І припиніть називати мене тітонькою!
– Я з нею поговорю, – Кассі важко підвівся зі стільця. Я помітила, що роки не помилували його, він весь подався всередину, ніби опале суфле. Навіть це невеличке зусилля змусило його тяжко хрипіти.
– Ходімо до саду.
Я сиділа на поваленому стовбурі біля покинутого колодязя, переповнюючись дивним відчуттям роздвоєння. Здавалося, старий добрий Кассі зараз зніме маску цього товстуна й постане переді мною такий, як раніше – напористий, азартний і дикий.
– Чому ти чиниш так, Буаз? – запитав він. – Це через мене?
Я повільно похитала головою.
– Тебе це аж ніяк не стосується, – відповіла я. – Як і Янніка.
Я сіпнулась у бік ферми.
– Ти ж помітив, що я привела до ладу старий будинок.
Він знизав плечима.
– Ніколи не міг збагнути, навіщо воно тобі, – визнав він. – Я б до нього і не доторкнувся. Мене сироти хапають від самої думки про те, що ти тут живеш.
Потім він подивився на мене дивним довгим поглядом, різкуватим, проникливим.
– Це дуже на тебе схоже, – усміхнувся він. – Ти завжди була її улюбленицею, Буаз. Ти зараз навіть схожа на неї.
Я смикнулася.
– Не
