світ. Здатися за перших ознак відмови видавалося значно безпечнішим, ніж показати свої ідеї й бути ще більш розкритикованим. Значно простіше було відмовитися від них самому.
Та щоразу, бачачи дітей, які каталися на Heelys у торгових центрах, на тротуарах, на дитячих майданчиках, щоразу, читаючи про те, як Адамс перетворив свою дитячу пристрасть на течію в популярній культурі, я думав про те, що могло б статися. Біль і шкодування були нестерпними.
Я думав, що відчую свободу стати підприємцем, коли закінчу коледж, маючи свіжий ступінь із комп’ютерних наук. Але трапилося навпаки. Тиск із боку родини й суспільства не зник. Він тільки посилився. Тепер, замість того щоб мати схвалення інших за добре навчання, я хотів, щоб вони пишалися моєю сильною та стабільною кар’єрою. Я не заснував компанії в коледжі й не заснував її після його завершення. Натомість переходив з роботи на роботу, поки не зрозумів, що бути програмістом – не моє. Переляканий через те, що обрав неправильний шлях, я змінив напрям своєї кар’єри так, щоб почуватися безпечно. Я знову повернувся до знайомого затишного процесу навчання, цього разу – з наміром здобути ступінь МВА в Дюкському університеті. Після того я почав працювати у відділі маркетингу в компанії, що входила до списку 500 найкращих компаній за версією журналу Fortune. Я думав, що відзнаки та схвалення, які здобуду завдяки престижній освіті й шестизначному прибутку, задовольнять мого внутрішнього підприємця. Гірше я не помилявся.
У перший день на новій роботі начальник попросив мене написати короткий текст, у якому я мав розповісти про себе. Одним з питань було: «Що б ви робили, якби не працювали тут?» Миттєво я написав: «Був би підприємцем». Хтось потім запитав мене: «То чому ж ти не підприємець?» Я не знав, як відповісти на це питання.
Дивовижно, як швидко минають роки – і наскільки великим може стати розрив між тим, яким ти бачиш себе, і твоїм справжнім життям. Простими словами, я продав свою мрію. Той підліток, що йшов по снігу, не став наступним Біллом Ґейтсом. Натомість він став менеджером з маркетингу, який тихо сидить на затишній маленькій сходинці корпоративної драбини й нещасно отримує хороший прибуток. Інколи заздрість друзів та гордість батьків давали мені тимчасове й несправжнє переконання в тому, що я живу гарним життям. Але для мене неспинне цокання годинника життя було наче сонце, що змушує танути снігове поле моїх мрій та амбіцій. Пам’ятаю, як одного разу повернувся додому з роботи, зачинився в комірчині й кілька годин проплакав. Я дуже довго не плакав.
Зараз, 4 липня, сидячи на килимку, я не міг не відчувати, що моя підприємницька мрія закінчилась, не встигнувши початись. Якщо я не зробив стрибка й не спробував створити стартап, коли був вісімнадцятирічним студентом, чи двадцятидворічним холостяком, чи двадцятивосьмирічним випускником МВА, як я міг це зробити тридцятирічним менеджером за кілька тижнів до того, як стати батьком? Батьківство приносило із собою
