не здогадувалась про його присутність, розігралася чергова драматична сцена.
Над ними зазвучали голоси. Дівчина зірвалася на ноги. Ліннет Дойл із чоловіком саме проходили стежкою. Голос Ліннет був щасливий і впевнений. Напруженість і скованість повністю зникли. Ліннет була щаслива.
Дівчина зробила кілька кроків уперед.
Пара завмерла на місці.
– Привіт, Ліннет, – сказала Жаклін де Бельфор, – і ти тут. Здається, ми постійно зустрічаємося. Привіт, Саймоне, як ти?
Ліннет Дойл відскочила до скелі й зойкнула. Приємне обличчя Саймона Дойла раптово спотворив гнів. Він вийшов наперед, наче хотів ударити худеньку дівчину.
Кивнувши головою, мов пташка, вона вказала на незнайомця. Саймон повернувся й побачив Пуаро.
– Здоров, Жаклін. Ми не сподівалися побачити тебе тут, – неоковирно сказав він.
Його слова звучали дуже непереконливо.
Дівчина всміхнулася, блиснувши білими зубами.
– Справжній сюрприз? – запитала вона.
Потім, ледь кивнувши, почала підніматися стежкою.
Пуаро тактовно рушив у зворотному напрямку. Він встиг почути слова Ліннет Дойл:
– Саймоне, заради Бога! Саймоне, що нам робити?
Розділ другий
Вечеря завершилася.
Терасу готелю «На бистрині» заливало м’яке світло. За маленькими столиками ще сиділа більшість гостей готелю.
Саймон і Ліннет Дойли з’явилися в супроводі високого й показного сивого чоловіка зі жвавим, чисто виголеним американським обличчям. Коли ця невеличка групка з’явилася на порозі, Тім Аллертон піднявся з крісла й підійшов до них.
– Упевнений, що ви мене не пригадуєте, – звернувся він ґречно до Ліннет, – та я троюрідний брат Джоанни Саутвуд.
– Звичайно, яка ж я дурна! Ви – Тім Аллертон. Це мій чоловік, – слабкий трепет у голосі… Гордість? Сором’язливість? – А це мій американський опікун, містер Пеннінґтон.
– Ви маєте познайомитися з моєю мамою, – сказав Тім.
Через кілька хвилин вони сіли разом за стіл, Ліннет опинилась у кутку, між Тімом і Пеннінґтоном, які розповідали щось, змагаючись за її увагу. Місіс Аллертон розмовляла із Саймоном Дойлом.
Двері відчинилися. Красива струнка фігура в кутку між двома чоловіками раптом напружилася. Та одразу ж заспокоїлася, коли з-за дверей на терасу вийшов невисокий чоловік.
– Ви тут не єдина знаменитість, дорогенька. Цей кумедний чоловічок – Еркюль Пуаро, – мовила місіс Аллертон.
Вона сказала це без злого умислу, через вроджений такт, щоб заповнити незручну паузу, але її слова, схоже, справили на Ліннет сильне враження.
– Еркюль Пуаро? Звичайно, я чула про нього…
Здавалося, вона занурилась у якісь роздуми. Обоє чоловіків поруч із нею одразу ж розгубилися.
Пуаро прямував у кінець тераси, коли його покликали.
– Сідайте, мсьє Пуаро. Який чудовий
