приблизно о восьмій. – Детектив глянула на годинника. – Майже дві години тому.
– Ви знаєте, що сталося? Що розповіли сестри?
– З них важко щось витягнути. Лишилося всього чотирнадцять черниць, і всі вони зараз шоковані. Думають, що в безпеці тут, під Божим захистом, а тоді до них вдирається якийсь божевільний.
– Є ознаки вторгнення?
– Ні, але ввійти до абатства неважко. Усі стіни поросли плющем, можна спокійно перебратися. До того ж є задні ворота, що виходять у поля, де в черниць городина. Злочинець міг увійти і звідти.
– Сліди?
– Є кілька. Але надворі їх уже мав засипати сніг.
– Тож ми не знаємо, чи справді він вдерся сюди. Його цілком могли впустити через головні ворота.
– Це орден самітниць, док. Нікого не впускають у ці ворота, окрім парафіяльного священика, який приходить служити месу й вислуховувати сповіді. Є ще жінка, яка працює в будинку священика. Їй дозволяють приходити з дочкою, коли дитину немає на кого лишити. Це все. Більше ніхто не зайде без дозволу абатиси, і сестри нікуди не виходять, хіба що до лікаря і в разі термінових родинних потреб.
– З ким ви вже встигли поговорити?
– З абатисою, матінкою Мері Климент. І з двома черницями, які знайшли жертв.
– Що вони розповіли?
Ріццолі похитала головою.
– Нічого не чули, нічого не бачили. Навряд чи інші теж матимуть що сказати.
– Чому це?
– Ви бачили, які вони старі?
– Це не значить, що вони всі не при розумі.
– Одна з них не при собі після інсульту, ще у двох – хвороба Альцгеймера. Більшість ночують у кімнатах, що виходять на інший від двору бік, тож вони й не могли нічого помітити.
Спочатку Мора просто схилилася над тілом Камілли, не торкаючись його, віддаючи загиблій останню мить гідності. «Тепер ніщо не завдасть тобі болю», – подумала вона. Тоді почала обмацувати скальп і відчула, як зсуваються під шкірою уламки кістки.
– Численні удари. Усі по тім’ю й потилиці…
– А синці на обличчі? Це просто синюшність?
– Так, до того ж застигла.
– Отже, били ззаду і згори.
– Нападник вочевидь був вищий за неї.
– Або ж вона стояла навколішки, а він – над нею.
Мора завмерла, торкаючись холодної плоті, уявляючи цю юну черницю, що стояла на колінах перед нападником, а на її схилену голову сипалися удари – ця картина краяла серце.
– Що за вилупок дубасить черниць? – мовила Ріццолі. – Що, чорт забирай, коїться з цим світом?
Мора поморщилася від цих слів. Хоча вона й не могла пригадати, коли востаннє була в церкві, а вірити взагалі перестала багато років тому, така лайка у святому місці її бентежила. Ось вона, сила дитячих переконань. Хоча тепер святі та їхні дива були для неї не більше ніж казками, вона ніколи не наважилася б лаятися перед розп’яттям.
