вона могла б достовірно виключити сексуальне насильство, перш ніж устромляти термометр. Відсуваючи одяг, також можна пошкодити докази. Тож натомість вона взяла шприц для проби склоподібного тіла на посмертний рівень калію. Це допоможе встановити час смерті.
– Розкажіть про другу жертву, – мовила Мора, встромляючи голку в ліве око загиблої й поволі набираючи склоподібну рідину.
Ріццолі з огидою застогнала й відвернулася.
– Біля дверей знайшли сестру Урсулу Роуленд, їй шістдесят вісім років. Міцна виявилася стара, кажуть, ворушила руками, коли її заносили до швидкої. Ми з Фростом приїхали саме тоді, як вони вже їхали.
– Вона сильно постраждала?
– Я її не бачила. Останнє, що ми чули з лікарні Святого Франциска, – те, що вона на операції. Численні тріщини черепа, крововилив у мозок.
– Як і в цієї жертви.
– Так. Як і в Камілли. – У голосі Ріццолі знову задзвенів гнів.
Мора підвелася, затремтіла. Її брюки змокли від краю пальта, здавалося, наче литки скуті кригою. Телефоном їй сказали, що місце злочину – всередині будинку, тож вона не взяла з авто ані шарфа, ані вовняних рукавиць. Та це приміщення без обігріву було не набагато теплішим за вкритий ожеледицею двір. Вона сунула руки в кишені, дивуючись, як Ріццолі, яка теж не мала ані теплих рукавиць, ані шалика, стільки витримала в цій крижаній каплиці. Здавалося, що детектив носить джерело тепла з собою, в лихоманці своєї люті, і хоча губи в неї вже посиніли, вона, схоже, не поспішала до теплішого місця.
– Чому тут так холодно? – запитала Мора. – Не уявляю, як тут можна проводити служби.
– Їх тут і не проводять. Цю частину будівлі взимку ніколи не використовують: опалення надто дороге. Та й черниць тут живе так мало. Для меси вони послуговуються маленькою капличкою в домі священика.
Мора згадала трьох черниць у вікні – всі вони були літні. Ці сестри – вогні, що згасають, зникають один за одним.
– Якщо каплиця не використовується, – мовила вона, – то що жертви тут робили?
Ріццолі зітхнула, видихаючи пару, мов дракон.
– Ніхто не знає. Абатиса сказала, що востаннє бачила Урсулу й Каміллу під час вечірньої молитви, приблизно о дев’ятій. Коли зранку вони не з’явилися – сестри пішли їх шукати. Навіть і не думали, що знайдуть тут.
– Стільки ударів у голову. Скидається на щиру лють.
– Але ж гляньте на обличчя, – завважила Ріццолі, показуючи на Каміллу. – Обличчя він не зачепив, наче пожалів. Це вже щось менш особисте. Наче він цілив не в неї, а в те, чим вона є. Що вона уособлює.
– Владу? – припустила Мора. – Силу?
– Цікаво. Я б радше сказала, щось на зразок віри, надії та милосердя.
– Що ж, я вчилася в католицькій школі.
– Ви? – пирхнула Ріццолі. – Ніколи б не подумала.
Мора глибоко вдихнула холодне повітря й подивилася на розп’яття, пригадуючи роки, проведені в Академії святих немовлят-мучеників і всі ті тортури, які вигадувала сестра
