скористатися?
– Для чого їм це?
– А пошта? Вам приходять листи?
– Деякі з нас обирають відмову від листування.
– А якщо хочеться відправити комусь листа?
– Кому?
– Хіба це має значення?
На обличчі матінки Мери Климент застигла натягнута усмішка штибу «Боже-дай-мені-терпіння».
– Можу тільки ще раз повторити, детективе. Ми не в’язні. Ми самі обираємо таке життя. Ті, хто не погоджуються з цими правилами, можуть піти.
– І що вони робитимуть у зовнішньому світі?
– Ви, схоже, думаєте, що ми нічого не знаємо про той світ. Однак деякі наші сестри служили у школах чи лікарнях.
– Мені здалося, що ваше усамітнення не дозволяє виходити за стіни монастиря.
– Іноді Господь закликає нас виконувати Його завдання за межами ордену. Кілька років тому сестра Урсула відчула Його поклик до служіння за кордоном і дістала дозвіл жити поза орденом, не зрікаючись своїх обітниць.
– Але повернулася.
– Минулого року.
– Їй не сподобалось у великому світі?
– Її місія в Індії виявилася непростою. Мало місце й насильство: на селище напали терористи. Тоді вона й повернулася до нас. Тут вона знову почувалась у безпеці.
– Сестра Урсула не мала родини, до якої могла б повернутися?
– Її найближчим родичем був брат, який помер два роки тому. Тепер ми – її родина, її дім – у Грейстоунз. Коли ви, детективе, відчуваєте втому від світу і прагнете втіхи, чи ж ви не повертаєтеся додому? – м’яко запитала абатиса.
Схоже, відповідь засмутила Ріццолі. Її погляд перемістився до стіни, на якій висіло розп’яття, і так само швидко втік.
– Матінко настоятелько?
У коридорі з’явилася жінка в масному синьому светрі, подивилася на них порожніми, байдужими очима. З кінського хвоста вибилося ще кілька пасм, вони обрамляли кістляве лице.
– Отець Брофі каже, що вже їде розбиратися з репортерами. Але їх стільки телефонує, що сестра Ізабелла щойно просто зняла слухавку з телефона. Не знає, що їм відповідати.
– Зараз прийду, місіс Отіс. – Абатиса розвернулася до Ріццолі. – Як бачите, у нас чимало справ. Будь ласка, залишайтеся тут стільки, скільки буде потрібно. Я буду внизу.
– Поки ви не пішли, – затримала її детектив. – Скажіть, у котрій із кімнат жила сестра Камілла?
– Четверті двері.
– Вони не замкнені?
– На цих дверях немає замків, – мовила матінка Мері Климент. – І ніколи не було.
Увійшовши в кімнату сестри Камілли, Мора одразу відчула запахи хлорки й олійного мила. Так само як у сестри Урсули, в цій кімнаті було вікно з вертикальними перетинками, що виходило у двір, й низька стеля з дерев’яними балками. Однак якщо кімната Урсули створювала відчуття обжитої, келію Камілли так ретельно відчищали й відмивали, що вона здавалася стерильною. Вибілені стіни були голі, лише дерев’яне розп’яття
