місце цього злодюжки.
Явно заскочений таким несподіваним запитанням, турист ляснув себе по кишенях штанів, видобув звідти гаманець, розкрив його. Обличчя просвітліло.
– Всі. Все в порядку. А з якої…
– У такому разі прошу взяти фотоапарат і не заважати, – перервав поліціянт. – Це добре, що все ваше при вас. Бо півгодини тому ось цей хлопець вкрав ось у цієї дівчини гроші. Рівно сто гривень. Сума як для такого хлопчиська досить пристойна. Видно, на площі Ринок робоче місце цього злодюжки.
5. Ситуація ускладнюється
Наче грім серед ясного неба гримнув.
Яскраво світило сонце, а в очах у Дениса Черненка все одно потемніло. Він не бачив нікого довкола себе, крім дівчиська в шортах, яке далі старанно ховало від нього очі. Не чув нічого, хоча вусатий поліціянт назвав його злодюжкою вголос і довкола них одразу зібрався гурт цікавих. Не міг слова сказати… та його ж компанія десь зовсім поруч і повинна прибігти на допомогу. Не міг зрушити з місця, хоча суворий страж уже сіпав його за плече.
– Почекайте-чекайте! – втрутився тим часом турист. – Треба ж розібратися! Хлопець зовсім не підозрілий, не схожий на злодія…
– А справжні злодії, шановний, зовсім не виглядають підозрілими. І тим більше не схожі на злодіїв, – за звичкою не дав йому договорити поліціянт. – У вас онде двійко дівчат, вам легше, ніж тим батькам, у кого такі ось розбишаки.
– Чому це він розбишака? – крикнув хтось із натовпу. – Наче пристойна дитина!
– Добра дитина: в темному кутку на дівчину напав, погрожував, гроші мало не силою видряпав. Он гляньте, вона налякана вся, тремтить, не дивиться на нього. Бо боїться. Боїшся, Полю?
– Боюся, – тихо цвірінькнула дівчинка, яку звали Полею, і сильніше притиснулася до кирпатого, по всьому видно – її батька.
– Нехай кишені виверне! – втрутився якийсь захисник пограбованих.
– Виверне, тільки не тут. Ну, хлопче, пішли, чи силою тебе по землі волочити?
Нарешті до Дениса повернулася здатність говорити.
– Чого причепилися! – крикнув він, рвучко вивільняючись від чіпкої правиці поліціянта. – Вперше бачу її! Нема в мене її грошей! У мене своїх навіть нема! Я взагалі не місцевий, з Києва!
– Вже встиг спільнику передати! Знаємо ми таких! – зробив висновок той самий бувалий у бувальцях.
– Гастролер[1], ясна справа! – долучився до нього ще один, поважний пузатий дядько з піжонською палицею.
– Цікаво, чого це він із Києва, а без дорослих? Батьки твої де, хлопче?
Денис не міг сказати про себе, що він бував у подібних бувальцях. Але серед його київських знайомих по району траплялися і відверто злодійкуваті типчики, від дружби з якими мама мало не щодня застерігала сина. Та й у бабусиному селі не всі місцеві були зразком достойної поведінки. Тому щось підказувало Черненкові: огризатися зараз не треба, лише собі нашкодиш. До того ж ситуація, попри всю свою дурнуватість та неймовірність, справді виглядала дещо підозрілою. Один, без дорослих,
