кий, вагою десь триста шістдесят фунтів, шматок якоїсь металевої породи, яка, за словами пана Кенфілда, понад усе на світі нагадувала вугільний шлак. Селяни, котрі збіглися повитріщатися на дивовижу, одностайно зійшлися на думці, що це була та сама комета, яка чотири дні тому звалилася їм мало не на голову з неба. Доктор Річмонд М. Джонс, місцевий науковець, охоче підтвердив аеролітичне або метеоритне походження цієї брили. Маючи намір відіслати взірець породи на експертизу до Бостона, доктор Джонс розколов метеорит і виявив у нього всередині вельми незвичайний на вигляд нотатник, на сторінках якого і містилася пропонована вашій увазі історія. Додамо, що цей записник досі перебуває у цього високоповажного вченого.
За своєю формою знахідка нічим не різнилася від пересічного нотатника обсягом у тридцять сторінок і розміром три на п’ять дюймів. Що ж стосується матеріалу, з якого вона була виготовлена, то він і досі залишається таємницею. Обкладинка записника зроблена з якоїсь темної щільної речовини, невідомої сучасній геології і яка не піддається жодним засобам механічного чи хімічного впливу. Те саме можна сказати і про її сторінки, додавши лише, що вони трохи світліші, ніж обкладинка, і, природно, набагато тонші. Ніхто з тих, кому довелося досліджувати загадковий нотатник, дотепер не може притомно пояснити, яким чином він переплетений. Ясно лише, що в палітурних роботах окремі сторінки намертво клеїли до корінця – у будь-якому разі відірвати їх від нього неможливо навіть за допомогою наймогутніших механізмів. Що ж до самого документа, то він написаний вишуканою давньогрецькою мовою! Фахівці-палеографи, котрі вивчали рукопис, заявили, що він писаний скорописом, характерним для другого століття до Р. Х. У самому тексті не передбачені якісь вказівки про точніший час його створення. З техніки письма також не вдалося витягти нічого гідного уваги – загалом вона нагадує сучасну грифельну дощечку та відповідне писало. У результаті неймовірних (і, на жаль, марних) зусиль, яких покійний професор Гарвардського університету Чемберз доклав до розгадки таємниці неземної речовини, текст на кількох останніх сторінках книги розплився до ступеня повної нечитабельності. Ця обставина виявилася тим прикрішою, що рукопис перед тим не встигли скопіювати. Хоч би там як, а вцілілий шматок манускрипту витлумачив на новогрецьку відомий палеограф Резерфорд і в такому вигляді вручив авторам цієї передмови.
Професор Массачусетського технологічного інституту Мейфілд, який досліджував взірці космічного приблуди, авторитетно підтвердив його метеоритну природу. Проти цієї думки різко виступив доктор фон Вінтерфельд із Гейдельберга (у 1918 році його інтернували як підозрілого представника ворожої нації). А от професор Колумбійського коледжу Бредлі не ризикнув зайняти якусь радикальну позицію у цій суперечці й заявив, що, зважаючи на наявність в ядрі боліда величезної кількості невідомих науці елементів, він би радив наразі утриматися від його класифікації.
Природа і зміст незвичайного записника, не кажучи вже про сам факт його присутності всередині метеорита, створюють таку складну й заплутану проблему, що так і не вдалося висунути жодного її більш-менш розумного пояснення. Збережений текст поданий тут настільки точно, наскільки це дозволяють можливості сучасної англійської мови. Залишається лише сподіватися, що котрийсь вдумливий читач знайде в ньому розгадку найбільшої таємниці, яку останнім часом пізнала наука.
Я перебував у повній самоті на досить вузькій смужці землі. По один бік від мене, там, де закінчувався прасований вітром килим зелені, виднілося море, на яскраво-блакитній і доволі неспокійній поверхні якого здіймалися сповнені солодкого дурману випари. Таким щільним і відчутним був цей серпанок, що я мимоволі засумнівався в існуванні межі між морем і небом. Тим більше що останнє було таким само яскраво-блакитним. По інший бік виднілася темна маса стародавнього, як саме море, лісу, що безмежно простягався в глиб материка. Під його величезними кронами, що неймовірно розрослися, панував вічний морок, а непроникний частокіл гігантських стовбурів був пофарбований у зловісний зелений колір, котрий якимось дивним чином гармоніював із зеленню вузької смужки трави, на якій я стояв. На певній відстані від мене чорний лісовий масив ніби випускав із себе рукави і підходив до самої води, так, що та частина берега, на якій я опинився, була швидше майданчиком, ніж смугою. Вічний наступ дерев був таким невблаганним, що, здавалося, їм не може завадити навіть море. У будь-якому разі я чітко розгледів кілька стовбурів, що стирчали безпосередньо у воді.
Навколо мене не було жодної живої істоти, навіть ознаки того, що, окрім мене, тут узагалі є якісь живі істоти. Усе, що було, – це море, ліс і небо, і все це тяглося у нескінченну далечінь, недоступну моїй уяві. На додачу до всього мій слух не міг уловити жодного звуку, орім глухого шурхоту лісу, що хитався під вітром, і плескоту океанських хвиль.
Раптом по всьому моєму тілу пробігло тремтіння: я не уявляв, яким чином потрапив сюди, не пам’ятав ні свого імені, ні всього того, що було з ним колись пов’язане, але чомусь був упевнений у тому, що неодмінно з’їду з глузду, варто мені почати хоча б смутно пригадувати
