ньому ще жевріла надія.
– Не чіпляйся до нього, Едді, – сказала Сюзанна. – Він не з тих, хто живе здогадами.
– Неправда, буває й таке, що він гадає, – на їхній подив, відказав Роланд. – Коли, крім здогадів, нічого іншого не лишається, він пробує здогадатися. Моя відповідь – ні. Я не думаю (і не гадаю), що ці портали подібні до дверей на узбережжі. Я не вважаю, що вони ведуть до того місця чи часу, який ми могли б упізнати. По-моєму, двері на узбережжі (ті, що вели до світу, звідки ви прийшли) були наче вісь у центрі дитячої качалки. Знаєте, що це таке?
– Гойдалки? – спитала Сюзанна й для наочності вгору-вниз погойдала рукою.
– Так! – задоволено підтвердив Роланд. – Саме так. На одному боці цієї гойдодалки…
– Гойдалки, – виправив Едді, злегка всміхнувшись.
– Так. На одному боці – моє ка. На іншому – Волтер, чоловік у чорному. Двері розташовувалися в центрі, їх породжувала напруга між двома долями, що вступили в протидію. А портали значно більші й за Волтера, й за мене, й за наше з вами маленьке братство.
– Ти хочеш сказати, – несміливо спитала Сюзанна, – що ті портали, які охороняють Вартові, перебувають поза межами ка? Що вони зовнішні щодо ка?
– Я хочу сказати, що така моя думка. – Він і собі трохи всміхнувся – в світлі багаття було видно, як губи стрільця розтяглися в подобі півмісяця. – Такий мій здогад.
Якусь хвилю він помовчав, а потім узяв свою палицю. Згрібши вбік товстий килим глиці, він накреслив палицею на землі таке коло:
– Ось світ, яким мені його описували, коли я був малий. Знаки X – це портали, що стоять довкола вічного краю світу. Якщо домалювати шість ліній, що попарно з’єднають ці портали… ось так…
Він підвів очі.
– Бачите, ці лінії сходяться в центрі?
Едді відчув, як шкіра на спині й ліктях вкривається сиротами. Зненацька в роті пересохло.
– Це вона, Роланде? Це?..
Роланд кивнув. Та його видовжене вкрите зморшками обличчя залишалося незворушним.
– На перетині цих ліній знаходиться Великий Портал, так звана Тринадцята Брама, що править не тільки цим світом, а взагалі всіма світами. – Він постукав кінчиком палиці по центру кола. – Ось вона, Темна Вежа, яку я шукав усе своє життя.
– Біля кожного з дванадцяти менших порталів Великі Древні виставили по Вартовому, – підсумував Роланд. – У часи свого дитинства я міг би назвати їх усіх, бо від няньки (й кухаря Гекса) вивчив напам’ять віршики про них… та дитинство відійшло в сиву давнину. Ясна річ, то був Ведмідь, і Риба… Лев… Кажан. І Черепаха – вона посідала визначне місце…
Стрілець подивився в зоряне небо. Чоло від глибокої задуми вкрилося зморшками.
А потім неймовірно щаслива посмішка осяяла риси його обличчя, і він прочитав напам’ять віршик:
ЧЕРЕПАХУ
