кров стала гарячою. Едді ще трохи постояв, втупившись поглядом у свої мокасини, розпашілі щоки палали, а сам він відчував, ніби Роланд своїми світлими очима снайпера зазирнув просто йому в душу, де коїлося щось незрозуміле.
– Едді? – зачудовано покликала Сюзанна. – Що таке, котику?
Її голос додав йому хоробрості. На ходу виймаючи Роландового ножа з-за пояса, Едді підійшов до стрункого ясеня.
– Може, й нічого, – пробурмотів він, а потім змусив себе додати: – А може, багацько. Якщо я все не зіпсую, то може вийти щось дуже навіть непогане.
– Ясень – шляхетне дерево, в ньому міститься велика сила, – зауважив Роланд десь у нього за спиною, та Едді не дослухався. Глузливий голос Генрі замовк, а разом з ним випарувався і сором. Він думав лише про ту гілку, яка полонила його увагу. Біля стовбура вона була товща і трохи випиналася. Саме ця товщина дивної форми й потрібна була Едді.
Йому здалося, що в товщі ховаються обриси ключа – того ключа, який він на мить побачив у полум’ї перед тим, як охоплені вогнем залишки щелепи знову змінили форму і з них постала троянда. Три перевернуті літери V, середня V глибша й ширша за інші дві. І маленька карлючка з краю. У ній – весь секрет.
Подих сну знову торкнувся його пам’яті: «Дед-е-чам, дад-е-чі, не хвилюйся, у тебе ключ».
«Можливо, – подумав Едді. – Але цього разу я матиму все. Не вдовольнюся більшою частиною».
Дуже обережно він відтяв гілку од дерева й обрізав вузький кінець так, щоб залишився товстий шмат ясеня завдовжки близько дев’яти дюймів. Він важко лежав на долоні, сповнений соків життя і готовий поділитися своїми таємницями, оголити приховані обриси… перед чоловіком, що виявиться досить вправним, аби виманити їх звідти.
Чи був він тим чоловіком? Та й чи мало це значення?
Едді Дін подумав, що на обидва питання може відповісти ствердно.
Неушкодженою лівою рукою стрілець накрив праву долоню Едді.
– Здається, тобі відома якась таємниця.
– Можливо.
– Розповіси?
Він тільки головою похитав.
– Гадаю, ліпше не розповідати. Ще не час.
Трохи поміркувавши, Роланд кивнув.
– Добре. Тільки одне питання, і ми облишимо цю тему. Може, тобі відкрилися якісь знання щодо моєї… моєї проблеми?
«І це все, на що він спроможний… це весь показ відчаю, який їсть його живцем», – подумав Едді.
– Не знаю. Поки що не можу сказати напевно. Але я сподіваюся, приятелю. Я щиро на це сподіваюся.
Роланд кивнув і відпустив руку Едді.
– Дякую тобі. До темряви ще дві години. Чом би ними не скористатися?
– Я тільки за.
І вони пішли далі. Роланд віз Сюзанну, а Едді крокував попереду, стискаючи шмат дерева з ключем, захованим глибоко всередині. Він наче випромінював своє власне тепло, потаємне і потужне.
Того
