нього мене! А як тобі знов коли стане на серці тяжко, то вийди й поцілуй мене! Доки я ще тут, цілуй мене! Доки я ще тут…
– Та й доки я жива по світі ходитиму, Михайле! – сказала, обнявши його дико за шию і надставляючи з несказанною щирістю молоді, непорочні уста до поцілунку.
– І доки я по світі живий ходитиму! – сказав глибоко зворушеним звуком, із щирою вірністю й сердечністю, і поцілував її. Був несказанно щасливий у тій тихій, ясній, місячній ночі, сильно зворушений і розжалоблений і притім собі зовсім новий. З ним ніколи не бувало, як тепер.
Було так чудово й гарно і що вона його так дуже любила, оця гарна, розумна, тиха дівчина, що не мала собі пари й не була нікому рівна.
– Я тобі перстінь приніс, що купив на Петра в місті! – сказав він і витягнув його із-за ременя. Відтак засунув його їй на палець.
– Тримайся мене, Анно, як я піду! – промовив поважно. – А я тобі також слова не зломлю! Скоро поверну, зробимо весілля!
– Ти не повернеш скоро, Михайле! – сказала й зітхнула.
– Чого зітхаєш? Не зітхай! Не смути мені ще більше серця, я й так із жалю землі не виджу. Дома не виджу нічого, крім сліз. Мама заодно плаче, а тато зітхає мовчки. Я все собі гадав, що воно не прийде до того.
– Я се знала, Михайле! Я чула, як пан і пані говорили, що нічого не поможе, що ти будеш мусити свій час відслужити. Пан був би порятував, якби було можна. Вони люблять тебе. Тебе, твого тата і твою маму. Я лиш перед своєю мамою боюся і перед братом. Вони все грозять мені сусідом…
Вона урвала і притулила, як перше, голову до його грудей. Він мовчав хвилину, погладжуючи наново її голову ніжно, а відтак сказав:
– Терпи, а не йди за нього! Бог нам допоможе! На Різдвяні свята дістану, може, відпустку і приїду. У мене є надія, що все буде добре. Дотримай лиш мені слова, а як я верну з війська живий, тоді не буду боятися твоєї мами, ні твого брата.
– А твої родичі, Михайле? – спитала вона і, піднявши голову, поглянула йому вигребущо й боязко в очі.
Він здвигнув плечима й усміхнувся примушено. Знав, що вони не будуть за тим, особливо ж його мати. Вона для нього бажала самої королівни, але він мав те пересвідчення в серці, що здобуде її для себе. А батько його знов дуже любив його, і коли батько пристане на те, мати мусить пристати.
– Ти тим не журися! Оставай лише на дальше у пані й будь мені вірна та молися за мене, коли буду там. Як там не вмру, буде все добре.
Вона почала тихо плакати.
Він запримітив се.
– Тепер уже плачеш! Я ж іще не пішов і ще не вмер! Пожди ще з плачем! – потішав її, а тим часом огорнуло і його якесь почуття смутку. – Поцілуй мене радше ще раз!
Він обняв її пестливо рукою і підняв їй голову.
Тут вона схаменулася.
– Я мушу вже йти! – сказала полохливо, пригладжуючи собі волосся. – Я забарилася! Боже мій! Що там скажуть? А я цілком забулася! Скажу, що в Онуфрія забарилася. А там, у Докії, вже спустили з ланця великого пса, а мені прийдеться минати її хату.
Вона
