волохаті джмелі, а квітка, тихенько закриваючи уста, ховає хмільного джмеля у своєму оксамитовому сховку.
Луки влітку. На більш тінистих схилах, на зрубах, нове диво. Розквітають луки кольору блакиті неба, та й самі вони наче небесні. Це делікатно повитинані, з пелюстками-зубчиками квіти тирлича міняться цілою гамою блакитних відтінків. З’являються величезні, які бувають саме в горах, васильки. А на сонці цвітуть, палають серед трав, наче втілюють сонячну матерію, маленькі жовтогарячі й липкі квітки арніки. На сонці ж, але при землі, в облямівці трав повільно формуються, творяться, вже по-іншому відображаючи сонце, зіркоподібні будяки-відкасники, оман, величезні безсмертники. Теплі й солодкі – а схожі на гострі малюнки паморозі. За життя застигли колючі пелюстки, вирізьблені з шовковистого металу. Зате взимку, коли всі квіти, вже давно засохлі та зів’ялі, тонуть в одноманітній верстві сіна, будячки блищать, вічно живі, зберігаючи свіжий аромат меду.
І навесні, і влітку до образу лугів додають свої барви, свої форми божі свічки – зозулинці. Різні види. Деякі вже у квітні на північних, тінистих схилах. А потім щораз інші, білі, фіолетові або чудернацьки смугасті, плямисті, мічені так, щоб справити враження, спинити, щоб не пролетіла повз ані бджола, ані дівчина. І всі вони дурманять запахом, як ніби не з наших лугів, далеко віднесеним вітрами.
Уздовж стежок комонник. Наче мандрівні, бідні наймички, ген із долин, із далеких полів, що пішли шукати долі аж сюди. Шорсткі комонники з зірковими очима, кольору ясного неба. Тут є й інші вандрівці. З краю жерепів, із гір примандрували на луки квіти нечуйвітру, незліченно розмаїтий рід, такий же мішаний, як тутешнє пастуше населення. Нечуйвітер кармінний, нечуйвітер золотавий, нечуйвітер позлочений, золотистий, чи ж здатен хтось перелічити всі ці відтінки золотого, чи ж стане йому назв.
Шум лісу з долу, з верхів’я Кичери, ледь чутний шум Черемошу, що долинає з глибини долини, – тиша, небо та гірське сонце, і лиш єдине товариство – стара вторована стежина, що в’ється вдаль. А єдиний рух – бджоли та джмелі, що несуть квітам любов. Та ще іноді далекі дзвіночки череди з якогось пасовища, інколи кукання зозулі, як ніби сама весна сповіщає про себе. І уривчасті звуки флояри з акордами шуму або шепоту потоку, що десь високо плеще об скелю. Тут зовсім немає відчуття пустки чи непомірного огрому, як це буває на полонинах, а все ж обшир великий, не одноманітний, щораз інший і, здається, щораз гарніший. Цей світ лук, царинок та зореподібних квітників – світ безпеки, тиші та щастя. Недарма вважають, що зоряне небо – то галявини, небесні царинки. Мабуть, небесні ґазди, засіваючи та плекаючи ці гірські квітники, заздалегідь хотіли подарувати людям враження від своїх галявин.
Відчуття часу зникає: час якось розвіюється й розпорошується, не поспішає, як одновимірна послідовність хвилин та годин, що спливають одна за одною, а дзвенить багатоголоссям, як церковний хор, іноді відступає, граційно ваблячи, в ритмічному танці, і повертається, мов усміхнена
