оповісті зберігається довго і надійно. Довгожителі, чудові оповідачі з пребагатою пам’яттю, соковитою і пахучою, як лука гірська, прозорою і бистрою, як повітря верховинське, але аж ніяк не м’якою, як віск, що стає податливим від першого-ліпшого подиху, словом, твердою, як кристал, оповідають: так і так було насправді, не інакше, все інше – то пуста балачка. Але див і чудес не відкидають у минулі часи. Оповідь наближає їх і притягує до нас. Трапляються вони і тепер. Адже їх передають живим словом, що пульсує, наче родова кров. Та кров кружляє в жилах родів, як у словах оповідачів. Люди пов’язуються з давніми родами не тільки кров’ю, але й вістю про давнину. Не лише спадком тримаються і живляться, але й живим потоком переказаної вісті. Інші племена мають свої старі книги, святі письма і величні біблії, архімудрі талмуди, а наші гірські роди мають живу книгу. Наскільки довго живуть старі люди, повістуни, починачі-чародії, котрі черпають із джерел давнини, зі старої правди. Наскільки довго б’ють криниці самотності та свободи, наче головиці-джерела на верхів’ях, настільки довго оповідям вірять. Для давніх людей сто років було не так уже й багато, а двісті – також нічого особливого. І не тільки тому, що жили довго, а й тому, що довго жила пам’ять жива. Як і тепер такі, що бігають і гасають горами, відповідають чужакові, який запитує про дорогу: що з Писаного Каменя до красноїльської церкви то недалечко, ну, пару хвилин (а той пізніше йде за годинником п’ять годин), а до Голів чи на Скупову полонину трохи далі: десь так буде годинка (а насправді деколи на дорогу цілого дня не вистачить), так і для давніх повістунів чи Довбушеві часи, чи турецькі часи і навіть часи війни із Сироїдами, з татарською неволею, здавалися недавніми. Та було от, ніби вчора. Так прадід оповідав. Ну, нє, але, може, і сотки років нема – недавно.
Не один повістун проходжувався собі тими далекими часами вільно, ніби власною розлогою полониною, як йому хотілося. А ще подув сивої давнини приносять, посилюючи її близькість, величні ліси – вікові, невчорашні і не завтра їм щезнути. Тому дива стаються дотепер, ставатися будуть доти, доки будуть ліси, доки будуть старі повістуни, доки незнана міра для часу. Доки той гірський світ непронумерований, незареєстрований по-орендарськи, доти й гірський час – некарбований, непроцоканий маленьким годинником, нерахований жадібно на ґрейцери – не знає меж. Сягає, куди схоче. Наближає позавчорашнє, а віддаляє сьогоднішнє. То глибоко мовчить, то говорить приглушено, то шумить, гуде й піднімається несподівано, як Черемош під час повені, і густо сипле скарби, як щедрий ґазда сипав би старі дукати з бербениці. Кружляє, повертається туди, звідки виплинув, або розходиться на всі боки, немов кола хвиль на поверхні озера.
Час, цілком осібний, цілком окремий, щоденно володарює зеленою Верховиною, ґаздує над пущами і полонинами. Подивіться лиш, як він порається перед світанком. Їде собі той час – величезний старий ґазда з довгим білим волоссям – їде полониною чи лісовим плаєм на возі, запряженому чотирма могутніми, але статечними волами. Ґазда замислений і радіє чомусь. Лагідно посміхається.
