скриню зі скарбами!
– Правда?
– Та ні. Просто побачила якусь рибу, ми такої раніше не бачили. А там далі —дуже красивий підводний риф. Невимовна краса, важко відірватися. Пірнеш із нами?
– Але ж сонце вже зайшло. Краще пливти до берега.
– Ну чому моя доня така боягузка? Ти просто боїшся пірнати, хіба ні?
– Боюся.
– Якщо не побореш свій страх – не зможеш знайти скарби. Адже вони – на глибині!
– Там усього лише слизькі риби. Я роздивлюся їх у акваріумі в місті.
– Уяви, як це – бути першим, хто знайде дивовижну рибу на глибині, в її природній середі!
Нарешті я почула плескіт води – то мама випірнула і почала вилазити на катер. Витягнувши трубку з рота, сказала:
– Пропоную попоїсти. – Вона зняла костюм і стала розтирати шкіру, що взялася мурашками від холоду. А тоді додала: – А потім пірнемо ще раз, а тоді пришвартуємося на острові, отам далі, по курсу…
Хвилі почали все сильніше гойдати катер, але це не хвилювало ні тата, ні маму. Вони захоплено говорили про підводні рифи і про риб.
Такими я їх і запам’ятала – піднесеними. Мама готувала обід, нарізала огірки та помідори, а я похапцем хапала щось і запихала до рота. Це була така гра – непомітно поцупити щось із дошки, адже так воно смачніше. Мама удавано сварила мене, але робила це лагідно, як і все, чого торкалася – руками, поглядом, словом.
Тато порпався з балонами. А я вже хотіла на берег, бо мені було нудно. Ми підобідали. З неба почав сіятись дощ. Замість того, щоб відпочити після обіду, батьки вирішили дослідити глибини ще раз. Одягли підводні костюми, стрибнули у воду.
Я взяла миску із рештками салату і сховалася від дощу під рушником. Дощ капав на огірки та помідори. Я їла і уявляла, що це чіпси. В нашій родині вони були під забороною. А мої однокласники могли хрумтіти їх досхочу! Я думала про те, що ще не засмагла як слід, бо сонце зайшло за хмари. І в школі мені навіть не повірять, що я була на морі.
Катер гойдало все сильніше. Я й не думала, що таке буває. Що сонячний день може так стрімко перетворився на штормовий. І блакитне небо стати чорним. Вітер, дощ та хвилі малювали таку картину, ніби от-от мав зчинитись ураган. Я трималася за поручень з надією: коли ж вони повернуться? Хвилі скаженіли, я ще ніколи не бачила таких. Мене кидало туди-сюди, порожня миска ковзала по палубі. Може хвилі розсердилися на мене за те, що не хотіла плавати? Може хвилі вирішили навчити мене? А раптом вони вирішили забрати моїх батьків, щоб покарати мене, а потім і мене поглинуть?
Почало заливати палубу. Я заплакала. Зараз би дуже знадобився мій рятівний круг. Але він валявся на палубі з великою діркою. Я кинулась шукати в каюті рятувальний жилет чи рятівний човен. Знайшла великий жилет, начепила його. А коли чергова хвиля хитнула катер і затопила палубу, я випала за борт. Згадала мамині слова: потрібно довіритися потоку, розслабитися,
