більш уважна й рішучіше налаштована і мені вдалося знайти якісь плоди. Вони були кислі і не особливо соковиті, але одним своїм існуванням вже заспокоїли мене. А біля самого берега мені навіть вдалося знайти кілька зелених бананів. Також я побачила кокоси на пальмі. Кілька сотень кидків палицею вгору, і я збила собі один. Камінням розбила панцир кокоса – і нарешті втамувала спрагу.
Почала шукати на березі якісь корисні речі, які хвилі могли винести з катера. Сподівалася знайти щось: запальничку або ножа, порожню пластикову пляшку, щоб зберігати воду, якщо джерело пощастить знайти. Але море виплеснуло тільки якусь дошку, шматок каната і за іронією долі – дірявий круг. Я виклала з каміння та гілок на березі три великі літери SOS, бо так колись робили у фільмі. Це відволікло мене від тривожних думок, що насувались на мене. Адже сонце наближалося до моря і скоро мало потонути в ньому. На жаль, не було видно ні рятувальних вертольотів, ні корабля. Натомість періодично з’являлися мавпи, які підозріло поглядали на мене…
«Можете забирати оце собі! – я жбурнула їм круг. Але коли тобі ніхто не відповідає – можна збожеволіти. Я гукнула: – Мене звуть Кіра!»
Отак представившись мавпам, я відчула, що тепер у мене є сусіди, нехай і німі, а значить я не одна. Через кілька годин одна з моїх нових подруг поцупила мій банан, поклавши кінець нашій дружбі! Я спорудила невеликий куреник для своїх харчових здобутків. Дивні тварини: ви ж умієте лазити по деревах, невже так важко зірвати банан із дерева? Я відчула, що моя шкіра пече, бо весь день вешталась під сонцем. Тепер мої однокласники точно повірили б у те, що я була на морі. Але не факт, що вони побачать мене. А от я їх можливо і побачу, якщо стану привидом. Буду приходити до них під час контрольних та допомагатиму писати.
«Ну, добре. SOS я підготувала. Їжа є, молоко у кокосі ще є. Але як вибратися звідси?»
Навіть мавп уже не було видно. Решту дня я споруджувала собі з листя, гілок і кори гніздечко. Темрява лякала сильніше, ніж голод. Сонце от-от зникне, насуваються сутінки і рожеві барви на небі змінюються червоними, оранжевими. Блакитне небо неначе починає горіти – сонце підпалює небокрай. У барвах сонця я відчула крах надій. Мені сяк-так вдалося заснути. Але посеред ночі я прокинулася і тряслася від холоду і страху. А раптом зараз із хащів на мене вискочить дикий звір і розірве на шматки? Або якесь людожерне плем’я схопить і потягне у своє лігво. А ще я боялася отруйних павуків та зміїв. Нарешті під ранок я заснула.
«Раз уже я тут, потрібно все роздивитися як слід…» – подумала я вранці і подалася гуляти островом. Раптова думка про те, що цей острів належить мені, і я його могутня володарка, вселила в мене оптимізм і допитливість. Я йшла узбережжям, сонце пекло ще сильніше, ніж учора, а шкіра ще не зажила після вчорашнього.
– Ну, добре, тату, я пірну… Тепер ти вдоволений? – сказала я в небо і почала занурюватися в море. Адже потрібно було ще й змити з себе весь бруд. Я пливла вздовж
