розуміла, та й сміливості на це не вистачило б.
Мене посадили в літак і відправили додому.
Про мене сповіщали в новинах.
А вдома родичі радилися, як бути зі мною далі.
Мені потрібен був опікун. Зголосився стати ним двоюрідний брат мого тата. Дядько мій жив не в Києві, а в невеличному елітному містечку біля Одеси. Його будинок стояв на березі моря. Тато колись розпитував дядька про нерухомість Одеської області, теж мріяв купити оселю там. Дядька Ніколаса я бачила всього лише раз – у дитинстві. Він повсякчас поважно говорив про свої справи і був єдиним у нашій родині, хто навіть у вихідні чи на свята не знімав костюма. Саме у нього я вперше побачила мобільний телефон. Дядько був успішним бізнесменом і постійно літав у відрядження. Його дружина, Лінда, мала стати моєю прийомною мамою. По телефону Ніколас запевнив, що вони дуже чекають на мене, Лінда підготувала для мене кімнату, їй хочеться познайомитися зі мною ближче. Вона вже дізналася про майбутню школу для мене. Ніколас відразу попередив, що вдома буває рідко. А Лінда навпаки – повсякчас удома, і вона подбає про мене. Лінда малювала картини, вирощувала троянди, дивилася серіали і готувала їсти. У неї був песик. А тепер ще з’явилася й я.
Літак летів над хвилями і мчав мене у невідоме. Я мала зібрати свої речі з самотньої квартири, де ще кілька тижнів тому ми з мамою грали в настільні ігри. Я зайшла до квартири, побачила в кухні на столі печиво, яке ми з мамою випікали в дорогу, але якось забули. Я знову розревлась. В цьому печиві була мамина любов, а мами вже не було.
Друзі тата запевняли мене у тому, що я маю ночувати в їх квартирі, але я наполягала на тому, що хочу бути в своїй. Мені потрібно було попрощатись з духами. Найважче було першої ночі. Привиди спогадів приходили до мене. Мені здавалось, я чула, як тато йде в туалет, я вибігала зі своєї кімнати, але в коридорі було порожньо й темно…
Вранці я немовби чула, як мама ворочається в своєму ліжку. Забігла до спальні, а там нікого. Батьків поховали за містом. Дві години я добиралася до кладовища, десь із годину шукала їхню могилу. Постояла там кілька хвилин і втекла. Вони були не там. Щоб побути з ними, щось сказати їм, відчути їх, не треба було долати таку відстань. Вони були у серці. В промінні. У небі. В моїй пам’яті.
Кожен знайомий, побачивши мене, робив вираз обличчя, сповнений жалості, і вважав своїм боргом притулитися до мене, стиснувши в обіймах співчуття. Я ненавиділа все це, мріяла, щоб всі скоріше забули про те, що трапилося. Я намагалася жити далі, але варто було мені зустріти сусідку, однокласницю або маминого перукаря, як я згадувала, що мої батьки мертві, зустрічаючи жалість в чужих очах. А ще люди любили запитувати у мене про те, що ж тепер зі мною буде. А я повинна була їх заспокоювати і говорити:
– Та не хвилюйтеся, все буде добре, – хоча я знала, що вже ніколи і нічого хорошого в моєму житті не буде. Але тоді я була занадто ввічлива, я намагалася всіх заспокоїти, щоб вони не хвилювалися за мене. А можливо,
