Біля дзеркала уявляла, що дивлюся йому в очі не секунду, сором’язливо відводячи очі відразу ж після того, як наші погляди перетинаються, а довше. Цілих п’ять секунд. І ось дзвінок з останнього уроку, я зірвалася з останньої парти і прямую праворуч! Перед цим забігаю в туалет, щоб попісяти, підкрутити розкрутити спідничні підкати вгорі і нафарбувати губи. І поки я займаюся першим пунктом зі свого списку справ в туалеті, туди ж заходять дівчатка з паралельного класу.
– Ти що – серйозно налаштована йти туди?
– Я ж тобі кажу, він був на шахах минулого вівторка.
– А дівчатам туди хіба можна?
– Звичайно, можна! Пішли зі мною! Невже не хочеш?
– Але які з нас шахістки?
– Там не обов’язково грати…
Не дослухавши їхньої розмови, я помчала в кабінет. Якщо ці дівчата справді хотіли записатися на мої шахи, повторюсь на МОЇ шахи, мені треба якнайшвидше забігти до класу і зайняти стіл, за яким ми сиділи з Алексом! А раптом мене посадять з однією з цих нахаб? А я так хотіла вчити цього хлопця з ямочками на щоках і запахом м’ятної жуйки. Примчавши до класу, я зайняла своє звичне місце. Алекса там не було. За дві години уроку не з’явився ні він, ні туалетні дівчата.
Наступного дня в їдальні я хвилювалася так, як ніколи досі. Мені потрібно було підійти до Алекса і невимушено поцікавитись, чому його не було на занятті. Але зробити це було складно – піднос дрижав, сік розливався, ноги підкошувалися, а блузка була мокра від поту. Та все ж я дійшла до його столу і сіла поруч.
– Привіт! А чого тебе не було вчора? – здавалося, я заїкаюся, вимовляючи ці слова.
– Вчора було тренування з футболу. Але я радий, що ти помітила мою відсутність… – він посміхнувся.
Я зраділа тому, що змогла зробити йому приємно! Я вже уявила наше весілля. Він посміхався мені у відповідь, хіба це не значить, що він так само закоханий у мене, як я у нього, і що ми проведемо все життя разом? Та в цей момент до нього підійшла найкрасивіша дівчинка нашої школи і поцілувала його прямо в губи.
– Хочеш йогурт? – запитала вона, геть ігноруючи мене.
– Хочу, – відповів він і взяв баночку. – Міро, я…
– Кіра, – поправила я.
– Ой, вибач, Кіро. Гадаю, що мені немає сенсу ходити зараз на шахи, адже скоро канікули, за літо я все забуду. Може, восени ще пограємо. Бажаю удачі тобі на шахах!
– Дякую, – сказала я і почала швидко підніматися, щоб залишити цю закохану парочку удвох. Зі своїм підносом я встигла пройти два кроки, а після наступила на свій же шнурок, що розв’язався, і подарувала моїй школі ще одну веселу історію – падаюча з підносом в курячий бульйон Кіра. Єдине, що мене тішило в ту мить – усвідомлення наближення літніх канікул і надія на те, що за цей час всі забудуть цей інцидент. А Алекс забуде правила гри в шахи, тому я почну його вчити, буду піддаватись ще старанніше і тоді ми точно будемо з ним разом, поки
