настання її свята. Але воно настало.
У день народження Лінди її зранку не було вдома. Я не знала, куди вона поділась.
А ближче до вечора вона повернулася. Я побачила, як вона стоїть босоніж на піску і дивиться на море, дув холодний вітер, зривався дощ. Я підійшла до неї з кофтою, подумала, їй може бути холодно. Якщо вже і дозволяти мерзнути дивним злим прийомним мамам, то хоча б не в їх дні народження. Я закутала її кофтою і побачила сльози на її очах. Вперше.
– Я йому не потрібна, – голос її дрижав.
– Потрібна… Якби не була потрібна – він би пішов від тебе.
– Але його немає поруч. Ніко́ли.
– Він думає про тебе у відрядженнях і повертається до тебе.
– Але ж потім відлітає.
– Щоб заробити грошей, і вам було з чого платити за електрику в цьому великому будинку.
– Гадаєш, він любить мене? Хіба помітно, що він усе ще любить?
– Любить…
– Чому ж тоді він полетів?
Я обняла її сильно-пресильно, як могла. Вона теж пригорнула до себе мою руку. Почуття глибокої провини скувало мене. Якби не мої дурні розмови про коханок і натяки, якби не розстебнуті ґудзики, він би був зараз поруч з нею, вона б не плакала. Вона притискала мою руку до себе, а я відчувала, що її біль – не просто біль одного вчинку, одного зіпсованого дня народження. Її біль – це довга самотність, в якій вона сиділа роками, яку намагалася приховати, але вона все одно топила її в собі, вона була частиною їй, вона заповнила її. Лінда не могла позбутися самотності, малюючи картини, готуючи їжу, плаваючи, їй ні з ким було розділити це почуття. Він поїхав в черговий раз, і в цей момент вона не наповнилася самотністю, вона просто помітила, що вже давно сама є самотністю. Тому на її щоці були сльози. Якби не я, він міг би подарувати їй щасливий день, радість, він міг би оживити її ненадовго, протягнути руку з океану, в якому вона тонула, дати подихати любов’ю його турботи і уваги. Але він злякався мене і втік. Як же я шкодувала про свою зраду. Я не хотіла, щоб Лінда страждала через мене.
Повернувшись до будинку, я швидко пішла писати Ніколасу смс про те, що він потрібен своїй дружині, а разом з тим я присягалася більше ніколи не говорити з ним про його особисте життя і дуже просила повернутися до дружини, адже вона страждає без нього. Ніколас нічого не відповів. Я все чекала його відповіді, думала про те, що він зараз на переговорах, думала про те, що він вечеряє, а може спить. Виправдовувала його мовчання, чекала, але він продовжував мовчати, а я наповнювалася гнівом. Написала ще одне повідомлення з великою кількістю знаків оклику. А потім ще й ще одне, поки не вимкнула телефон і не вляглася спати. Вранці я схопилася і побігла до телефону. Він повільно завантажувався, потім я вийшла на балкон, адже там зв’язок був краще. Чекала його відповіді. Чекала, поки супутник надішле його букви з іншої країни. Він так і не відповів.
Невже я і мої місячні налякали його так сильно, що навіть смс написати було страшно? Але
