треба привертати зайвої уваги, – пробурмотів йому на вухо Едді.
– Я розумію, – сказав Джейк, – але глянь на «Чарлі Чух-Чуха»!
Едді не одразу помітив, що не так із книжкою – на палітурці він бачив лише самого Чарлі з його оком-ліхтарем і підступною посмішкою у вигляді запобіжних ґрат локомотива. А потім брови Едді поповзли догори.
– Я думав, «Чарлі Чух-Чуха» написала така собі Беріл Еванс, – прошепотів він.
– Я теж, – кивнув Джейк.
– Тоді хто ця… – Едді ще раз звірився з палітуркою. – Ця Клаудія-і-Інес Бахман?
– Гадки не маю, – зізнався Джейк. – Ніколи про таку не чув.
До них повільною ходою наближався один зі стариганів, що сиділи біля шинкваса. Едді з Джейком відступили назад. Едді відчув, що в нього по спині пробіг холодок. Джейк був дуже блідий, а Юк тихенько й налякано скімлив. Так, авжеж, щось тут було негаразд. В певному сенсі вони загубили свої тіні. Тільки Едді не знав, яким чином.
Джейк’77 саме дістав гаманця й платив за дві книжки. Перекинувся кількома словами з продавцем, посміялися разом, а тоді хлопчик рушив до дверей. Едді ходів було піти слідом, але справжній Джейк узяв його за руку.
– Ще рано, я повернуся.
– Мені байдуже, можеш хоч розставити всі книжки в книгарні за алфавітом, – сказав Едді. – Але зачекаймо тебе надворі.
Джейк обдумав цю пропозицію, закусивши губу, потім кивнув. Вони попрямували до дверей, але зупинилися й відступили вбік, коли зайшов інший Джейк. Книжку загадок він тримав розгорнутою. Кельвін Тауер, котрий сидів, схилившись над шахівницею, приязно йому всміхнувся.
– Вирішив усе-таки випити кави, о гіперборейський мандрівцю?
– Ні, я хотів спитати…
– Це щодо загадки про Самсона, – сказав Джейк із Серединного світу. – Не думаю, що це важливо. Хоча той Діпно незле співає, раптом ти схочеш послухати.
– Я пас, – сказав Едді. – Ходімо.
Вони вийшли назовні. І хоч на Другій авеню досі було не все гаразд – відчуття безмежної пітьми за сценою, навіть за самими небесами, не зникло, – все ж тут було ліпше, ніж у «Мангеттенському ресторані». Принаймні повітря було свіже.
– Слухай, ходімо до перехрестя Другої та Сорок шостої, – запропонував Джейк і повів головою у бік себе, котрий слухав пісню Аарона Діпно. – Я нас наздожену.
Обміркувавши це, Едді похитав головою.
Джейк трохи знітився.
– Невже ти не хочеш побачити троянду?
– Хочу, ще й як хочу, – сказав Едді. – Аж зі штанів вискакую.
– Тоді…
– Мені здається, ми тут ще не все побачили. Не знаю чому, але маю таке відчуття.
Джейк – той, що жив у сімдесят сьомому, – лишив двері відчиненими, коли повернувся, тож тепер Едді прослизнув у отвір. Аарон Діпно саме виповідав Джейкові загадку, котру вони пізніше випробують на Блейні Моно: «Що без ніг, але біжить, з ложем, та на місці не лежить».
