і спекотно-вологий Китай. Однак так здається всього одну мить, першу мить на вулицях Гонконґу, доки не бачиш привітних, різнонаціональних громадян цього особливого адміністративного району в складі Китайської Народної Республіки, які кров’ю течуть артеріями-вулицями міста.
Адже громадяни – то кров особливого організму, яке називається «містом». Жителі створюють характерний флер навколо середовища свого проживання. Жінки й чоловіки, які поспішають на роботу вранці, їхні діти та няньочки, гуляючи з малими жителями, пекарі, продавці, водії двоповерхових монстрів-автобусів по вузьких вулицях, накачані засмаглі рятівники міських пляжів, садівники, що двічі на день поливають тропічні цикаси й пальми в міських парках, аби там могли гуляти няньочки з маленькими гонконжцями… Коло замикається.
Аня якось відразу відчула круговерть і таємну магічність життя в місті: динамізм і циклічність, невмирущий оптимізм і раціоналізм, де кожен квадратний метр являє собою і надбання міста, і можливість застосування в громадських цілях і перспективу майбутнього розвитку й трансформації. Тридцять шість зі ста найвищих житлових будівель світу зведено в Гонконзі.
«Тисяча двісті двадцять три гонконґівських хмарочоси – це тобі не жалюгідні сім-вісім на набережній Шанхаю», – мовив Женя, ніби читаючи Аніни думки. Вона раптом усвідомила (і байдуже про кохання/злягання), що по-справжньому кохає цього непоступливого парубка, й взяла його за руку. Той у відповідь стиснув Аніну долоню. Попри все вони були на одній хвилі. Дівчина підняла голову й побачила високо-високо справжній Гонконґ, який ширяв у хмарах, чухаючи їх своїми спорудами-хмарочосами. Десь там, високо-високо (ну десь приблизно на рівні сорокового поверху) пролітала чайка Джонатана Лівінгстона, кайфуючи від того, що знаходиться поміж гонконґівських висоток.
Гонконґ має свою ієрархію і стратифікацію. Називайте, як хочете. Чим вище – тим краще. Тут навіть пішохідні вулиці, подекуди, піднято, як висячі сади Семіраміди – на підвісні проходи між станціями метро та молами. На них відсутні світлофори й магазини – дуже зручно. Тут можна залізти в паперову коробку, поставлену на асфальт, і відпочити. До речі, деякі гонконжці так і роблять.
Більшість із них живе або працює вище за чотирнадцятий поверх. Місту нема куди розширятися, середня відстань від узбережжя до крутих схилів становить усього півтора кілометра, а отже – чим вище, тим кращий огляд. Чим вище, тим ближче до Бога, Будди, наприклад, або – антибога (є й таке, як антисуші): і даосизм, і конфуціанство не є релігіями, а – ученнями, тож пам’ятайте про це, відвідуючи їхні храми. Наприклад, є даоський храм у Гонконзі – Вонг Тай Син, куди приходять як китайські атеїсти – конфуціанці, так і буддисти. Чи не дивовижно? Ви бачили колись, щоб християни молилися з мусульманами в одному храмі? В питаннях релігії хтось скаже, що китайці дуже просунуті, а інші заперечать – нігілісти. Бо кому ще буде байдуже, де молитися? З конфуціанцями, даосистами – один чорт. Матеріалісти. Прагматики. І
