це із херсонським солодким.
Аня стала перед дверима номера й підготувала завчену фразу: «Я залишаюся з тобою до приїзду до Києва. Не чіпай мене, і я виконаю свою роль твого алібі на кордоні». Сказати, що їй було страшно – не сказати нічого. Вона набрала більше повітря в легені й постукала у двері.
У наступні миті Аня зрозуміла приказку про непередбачуваність життя «Від тюрми й суми – не зарікайся» всіма фібрами свого єства. Їй відкрив якийсь незнайомий гонконжець і пильно втупився очима в її обличчя.
– Ви хто?
– Я? Аня. Так мене звати. А Женю можна?
– Він вам хто?
– Знайомий. Земляк… Ми з ним познайомилися вчора в ресторані, – Аня всім своїм єством відчула, що треба брехати, брехати чим більше, не моргнувши оком. Брехати так, як вона ще не брехала ніколи раніше у своєму житті. Придумувати історію непричетності до Жені та всього, що нещодавно їй відкрилося. Та і її Свідомість тихо прошепотіла в саме серце: «Бреши…» – Я – туристка, як «Отче наш», – відбила кожне слово дівчина.
– Заходьте, – скомандував незнайомець, і за його плечима Аня встигла розгледіти, що в номері вчинено обшук. На цих самих плечах були якісь погони, й Аня здогадалась, що це поліція шукає наркотики – Женю викрито.
– Та ні. Слухайте, якщо Жені немає… – Аня позадкувала, – то я краще зайду іншим разом. Мені треба на пляж.
Колеги поліціанта, що розмовляв з Анею, щось почали питати в нього, і той відволікся від неї.
– Усього найкращого, – чітко промовила дівчина й розвернулася в напрямку ліфта. Її ніхто не зупинив.
«Хелло! Хелльо!» – навсібіч чула Аня й луною віддавалося у її вухах. Вона не пам’ятала особливо минулої доби, і все прокручувала подумки діалог із поліціантом.
– Він не почне мене шукати?
– Ні, не хвилюйся даремно, – відказала втомлена Свідомість, якій вже набридло заспокоювати свою власницю.
Аня цілий день «ішла, куди очі дивляться» і зовсім не розбирала дороги. Вона все розмірковувала, а чому б не зупинитися перепочити десь? Але була так налякана розмовою з представником влади, що мусила рухатися. Байдуже куди й навіщо.
Літня спека вбивала всілякі примарні бажання вийти на вулицю та роздивитися туристичні принади. Тож вона встигла побачити всього одну – найдовший у світі наземний ескалатор. Їй на шляху, «втікачки», траплялося безліч пішохідних мостів, підземних переходів й ескалаторів. Їх зводили, аби полегшити життя мешканців мегаполіса. В усіх них було кондиційоване повітря, затишок і затінок. Десь посеред якогось із них, одного з безлічі гонконзьких переходів, Аня знесилено вмостилася поруч із жінкою в картонній коробці. Подивилася крізь поручні мосту для пішоходів на океан: у ньому курсували туди-сюди пороми в кількох напрямках. Дівчина відчула холодний метал поручнів у долоні й повернула обличчя до мешканки, що першою
