чудернацькою приязню дивлячись на дівчину.
– Угу, – замотала Аня головою, дякуючи, і взяла з його рук теплу миску з перченою вареною курятиною й рисом.
– Вибачте… – нарешті наважився Анін сусід, – можна я вас запитаю? Ви така голодна… У Вас щось трапилось у Китаї?
– Не в Китаї, а в Гонконзі, – відповіла Аня, витираючи жирні губи, й почала розповідати.
Як вона заснула, напившись пива натщесерце під ліанкаранською акацією на пляжі, як прокинулася за три години в розпал самого пекла, коли навіть пісок, здавалося, плавився й перетворювався на скло муранської вази. Однак вона б не прокинулася тільки від спеки, бо була занадто виснажена. Різкі звуки клацання фотокамери перед самим носом примусили її розплющити, нарешті, очі.
Вона побачила перед собою групу китайських туристів, які з цікавістю спостерігали за нею й, навіть, здається, трохи злякалися, побачивши, як вона розплющує повіки і приходить до тями. Це було, як на сафарі, коли туристи близько-близько наближаються до лева, що спить, із дозволу скаута-гіда, аби зробити знімки звіра широким планом і, зойкаючи, відскакують від нього, коли той прокидається. Дівчині навіть стало трохи смішно: ну невже вона така страшна, як лев?
Потім вона збагнула, що викликало такий інтерес до неї з боку китайських, по суті, – місцевих, туристів, яких групами привозили на цей пляж, як на один із найкращих громадських пляжів Гонконґу – вона була єдиною європейкою на ньому. Анна з цікавістю спостерігала за китайськими туристами, а вони за нею. Дівчина помітила, що вони всі, як один, дуже чепурненькі і, як ні в чому не бувало, хоробро входять у гарячий пісок пляжу своїми дизайнерськими шузами. Одяг на них був такий, ніби вони збиралися на весілля заможної тітоньки, а не на екскурсію. Дівчатка в сукенках з органзи фотографувалися не на фоні океану, а на фоні Ані. У їхніх блідих витончених пальчиках крутилися бездоганні парасольки пастельних кольорів, і жодних смужок «Адідасу» на них не було.
Одну групу відвозили, іншу – привозили, як по команді. Аня, не довго думаючи, протягнула руку до нових вузькооких панянок, які фоткалися на її фоні, й почала показувати на рот, даючи зрозуміти, що вона голодна. Ті відсахнулися від неї, встигши зробити світлину на фоні європейки. Інші охочі сфотографуватися з нею також не проявили інтересу до її жестів. Наступні зрозуміли рухи Ані й демонстративно викинули свої недоїдки в сміття.
– Так я зрозуміла, що китайці – то недогонконґці.
– Я б сказав – недоєвропейці, бо жителі Сянгану – справжні європейці, – відказав сміючись Анін сусід. – До речі, я з Гонконґу. Але б все одно не збагнув й образився на вашу репліку, якби не провів сім років у Європі, здобуваючи освіту. Китайці дуже пихаті й уважають себе найкращою нацією. Найкращою від усіх.
– Так отож.
Анна, шилом патоки вхопивши, залишила затишок своєї акації й подалася
