наркотиків, Аня змалювала свою ситуацію. Всі четверо, крім безневинного малюка, якому зарано ще було співчувати чужим тьотям, поцокали язиками, перекинулися парою слів і залишили Ані десять гонконзьких долярів.
– Дякую, дякую!.. – тільки й встигла пробелькотіти Аня їм навздогін, коли вони залишили коробку.
Аня умилася холодною водою в люксовій жіночій вбиральні шопінг-молу, коло якого вона сиділа у своєму паперовому прихистку, і сіла біля фонтана спостерігати за людьми. Шоста година красномовно свідчила про закінчення робочого дня, бо тільки-но годинник шопінг-молу відміряв зазначений час, як натовпу побільшало. Проте найцікавішим було те, що у цьому мурашнику жоден не зачіпав іншого, строго дотримуючись субординації. Фонтан оминали чітко, як по регламенту. Ані стало цікаво, й вона висунула вперед, до мурашника, спочатку одну ногу – нічого не трапилось, потім – другу. Знову нічого. Ніхто не перечепився, і весь людський потік, мов та вода, оминав її кінцівки. Дівча заусміхалося по самі вуха й майже забуло, що життя жорстоке й підкинуло їй пакості в Гонконзі. Ще ті пригоди!
– І нічого воно не жорстоке, і відбувається з нами тільки те, що ми дозволили відбутися. Просто ми не хочемо у це вірити, – проказала Свідомість.
– О! Прокинулася вже зі своїми повчаннями?
– Хочу, аби ти стала розумнішою, бо мені з тобою ще жити й жити, – відказала та ображено й задерла носа.
Аня згадала університетських модниць, які часто надягали на себе все, що в них було найкращого, й так ходили на навчання. Навіть ті, що мали найкраще, і того найкращого в них було багато (юристки й міжнародниці), навіть вони не втримувались й надягали разом і Луї Вітони, і Шанелі і ще щось, незрозумілої для Ані етимології. Дівчина роззявила рота й дивилася на гонконзьких ціпочок, що випурхнули з офісів, щоб чимшвидше опинитися у своїх оселях, а якщо дома на них ніхто не чекає, продовжити «соціальне» життя в ресторанах і барах. На них не було жодного брендованого одягу, однак вигляд вони мали значно елегантніший і красивіший за університетські ялинки.
Їй набридло сидіти під кондиціонерами на холодному мармурі фонтана й вона вирішила, нарешті, вийти на вулицю. Вогке й тепле покривало ночі відразу обгорнуло її. Аня довірливо подивилася на стіни хмарочосів, ніби питала дозволу, чи можна біля них переночувати, але було ще зарано. Поруч ходили люди, і їй також треба було кудись іти, аби не порушувати правила гри, як їй здавалося, броунівського руху. На посиденьки в барі грошей не було, тож треба було поспішати кудись, вдаючи, що дома чекає на неї тепла вечеря й затишок. І насправді так і було, тільки за тисячу кілометрів звідси…
Аня відчула, як сильно скучила за матусею. Вони були нерозлучними подругами, та й розділяло їх якихось двадцять років. Це саме мама поїхала з нею на вступні іспити й чекала на доню під дверима екзаменаторської, це вона втішала її, коли та зрозуміла жалюгідність
