і Біл – це моє ім’я.
– Однаково так не годиться, – поважно сказала Дороті, – і я, коли ти не заперечуєш, буду звати тебе Біліною. Розумієш, як додати «іна», ім’я робиться жіноче.
– Ет, мені однаковісінько, – відказала Руда Курка. – Називай мене як хочеш, аби тільки я знала, що це ім’я – моє.
– От і гаразд, Біліно. А мене звуть Дороті Гейл. Для друзів я просто Дороті, а для чужих – міс Гейл. Ти можеш називати мене Дороті, коли хочеш. Ми вже зовсім близенько від берега. Як ти гадаєш, тут глибоко? Я вже можу дійти вбрід?
– Почекай іще кілька хвилин. Сонечко пригріває, квапитись нам нікуди.
– Але ж у мене такі мокрі ноги! – заперечила дівчинка. – Платтячко на мені вже висохло, але я не зможу почуватися добре, поки в мене мокрі ноги.
Проте вона зачекала, як радила курка, і невдовзі велика дерев’яна клітка м’яко пристала до піщаного берега. Небезпечне плавання скінчилося.
Обом, звісно, неважко було дістатися до берега. Руда Курка одразу перелетіла на пісок, а Дороті треба було перелізти через високу стінку з планок. Але для сільської дівчинки це не складно, і Дороті, ледве опинившись на березі, стягла з ніг мокрі черевички та панчішки й поклала сушитися на нагрітому сонцем піску.
Потім вона сіла й стала дивитись на Біліну, що вже шпорталась гострим дзьобом у піску, розгрібаючи його міцними пазурами.
– Що ти робиш? – спитала Дороті.
– Снідаю, а що ж іще, – відказала Курка, не кидаючи дзьобати.
– А що ти там знаходиш?
– Трохи жирних рудих мурашок, трохи піщаних кузьок, а часом невеличкого краба. Вони такі гарні й такі смачні, повір!
– Яка гидота! – жахнулась Дороті.
– Що гидота? – перепитала Курка, підвівши голову й дивлячись одним блискучим оком на свою товаришку.
– Ну, їсти живі створіння, та ще отих гидких кузьок і мурашок. Як тобі не соромно!
– О ненько! – спантеличено відказала Курка. – Яка ти чудна, Дороті! Усе живе куди смачніше й корисніше, ніж мертве, а ви, люди, їсте всіляких мертвих тварин.
– Ні! – заперечила Дороті. – Не їмо!
– Їсте, їсте, – наполягала Біліна. – Ви їсте ягнят, овечок, корів, свиней і навіть курей.
– Так ми ж їх варимо! – переможно вигукнула Дороті.
– Яка різниця?
– Дуже велика, – сказала Дороті вже поважніше. – Я не можу пояснити, яка саме, але різниця є. І ніколи в світі ми не їмо такої гидоти, як кузьки.
– Зате ви їсте курей, а ті їдять кузьок, – відказала Руда Курка, якось чудно кудкудакнувши. – Отож ви нічим не кращі за нас, курей.
Над цими словами Дороті замислилась. Те, що казала Біліна, було, звісно, правдою, і це майже відбило їй охоту снідати. Ну а Руда Курка й далі щось старанно видзьобувала з піску й була наче цілком задоволена своєю долею.
Врешті біля самої води Біліна встромила дзьоб глибоко в пісок,
