дівча зомліло. Зеб, щоправда, не знепритомнів, але теж був страшенно наляканий і, втиснувшись у сидінні коляски, щомиті очікував на страшну розв’язку.
ІI. Скляне місто
Коли Дороті отямилася, їхній політ тривав, але швидкість зменшилась. Щільний верх коляски правив за парашут, і тепер вони опускалися плавно, ніби парили в повітрі, що було б навіть приємно, якби пасажири не думали про смерть, котра загрожувала їм щохвилини, і про те, що чекає їх на дні цієї величезної ущелини. Над їхніми головами лунали розкати грому – це земля сходилася на місці недавньої тріщини.
Повз коляску раз по раз пролітало каміння та грудки глини. Діти не бачили їх, тільки чули, як вони барабанили по даху, а ще як верещить майже по-людськи Джим, коли його наздоганяє черговий камінь. Хоч насправді тварині було радше страшно, ніж боляче.
Довго чи недовго тривало падіння, Дороті не знала. Від подиву й переляку вона випала з плину часу. Поступово, поборовши страх, дівчинка зважилася подивитися вниз, у чорну безодню. Зовсім поруч маячили ледь помітні обриси коня: задерта догори голова, вуха, що стояли сторчма, довгі ноги, розчепірені в різні боки. Потім Дороті пересвідчилася, що хлопчик, котрий від страху онімів, як і вона сама, сидить поруч.
Дівчинка зітхнула з деяким полегшенням. Гіршого, здається, вдалося уникнути. Навпаки, починалася нова пригода, яка обіцяла бути не менш дивною й чудесною, ніж ті, що їй вже довелося пережити.
Ця думка підбадьорила Дороті, і вона ще раз виглянула з коляски, щоб дізнатися, звідки виходить дивне світіння, котре дедалі потужніше розганяло каламутну імлу мороку. Далеко внизу вона помітила шість величезних сяючих куль, що ніби висіли в повітрі.
Середня, найбільша, була білого кольору й походила на сонце. Навколо неї розташувалися ще п’ять: рожева, фіолетова, жовта, блакитна й помаранчева. Від цього розкішного сімейства різнокольорових світил розходилися на всі боки райдужні промені. Вони переливалися ніжними відтінками, заповнюючи весь навколишній простір сліпучою, чарівною, барвистою грою світла.
Від подиву Дороті заклякла, мовчки спостерігаючи, як одне вухо Джима стає фіолетовим, друге – рожевим, хвіст забарвлюється в жовтий колір, а тулуб – у блакитні й помаранчеві смужки, подібно до зебрових. Вона озирнулася на Зеба, чиє обличчя стало блакитним, а волосся рожевим, й розгублено захихотіла:
– Ну й кумедно!..
Хлопчик теж дивився на неї, широко розкривши очі. Через обличчя Дороті пролягла зелена смуга, потім одна його половина стала блакитною, а друга – жовтою. Тут, мабуть, і злякатися можна було б.
– Я н-не б-бачу н-нічо-го к-ку-медно-го! – заїкаючись, пробурмотів Зеб.
У цей момент коляска хитнулася і разом з конем плавно лягла на бік. Вони, однак, продовжували падати, тож діти не відчули більшого страху, оскільки залишились сидіти в колясці на своїх місцях. Потім коляска перевернулася догори дном і продовжувала повільно крутитися, аж поки нарешті не повернулася
