раптом брата Марина.
– Не турбуйся. Все купив. Навіть більше, ніж треба!
Незабаром ми звернули з траси на вузьку лісову дорогу. Напівзанесена снігом колія й тут допомагала Дмитрові вести машину, але тепер він нахилявся ближче до лобового скла, уважно стежачи за цією ледь видимою колією, освітленою протитуманними жовтими фарами.
– Не заблукаємо? – з побоюванням запитав я.
– Не бійся! Прорвемося! – мовив з посмішкою в голосі Дмитро.
Напевно, так само він відповідав своїм товаришам по службі в Афганістані, коли сидів за кермом бронетранспортера та дивився вперед на наступаючих моджахедів.
У машині ставало спекотно – грубка працювала на повну потужність. Я розстебнув дублянку і зняв вовчу шапку. Поклав її поруч на сидінні.
Несподівано машина зупинилася, і Дмитро обернувся до мене.
– Ну що, Васильку, зроби добру справу!
Я, кинувши погляд повз вусате обличчя Дмитра, побачив у світлі фар опущений шлагбаум і праворуч від нього – будочку постового, пофарбовану в зелений колір.
– Яку справу?
– Вийди з машини, відкрий багажник і дістань із рюкзака пляшку «Зубрівки». Зайди в будку, постав пляшку на підлогу. Потім піднімеш шлагбаум, почекаєш, поки я проїду, і знову його опустиш! Не складно?
– Ні.
У будці постового я, на свій подив, побачив на підлозі дві пляшки шампанського, три – горілки та великий трилітровий слоїк із каламутним самогоном.
Піднімаючи шлагбаум, я озирнувся. Машина, навіть з палаючими фарами, здавалася в цьому темному лісі наляканою, незахищеною істотою. І немов спеціально для того, щоб надати цим моїми відчуттями більшої інтенсивності, з-за чорних стовбурів сосон вибігла й застигла тінь на чотирьох лапах. Блиснули в темряві очі. У мене мурашки пробігли по шкірі. Я стояв не рухаючись, стискаючи в руці мотузку від піднятого вгору шлагбаума.
Нарешті «Нива-Тайга» проїхала під шлагбаумом, і я його опустив. Прив’язав мотузку до вкопаного в землю стовпчика, на який лягала дошка-перекладина, що перекривала дорогу.
– Куди це ми в’їхали? – запитав я, знову влаштувавшись на задньому сидінні.
– Заповідник, – коротко відповів Дмитро. – Та вже недовго залишилося…
Він раптом дістав із кишені шкіряної куртки мобільний телефон, набрав номер.
– Через годинку будемо! – сказав він комусь.
Дивно, але ця коротка телефонна розмова, а якщо точніше – всього лише одна фраза, сказана по мобільному, заспокоїла мене, повернула до радісних різдвяних роздумів. Я думав: який би подарунок зробити Маринці? Може, дійсно мобільний телефон? Щоб я міг їй завжди зателефонувати, завжди її розшукати? Але тоді виходить, що це скоріше мені подарунок, аніж їй…
– Дивись, дивись! – обірвала мої роздуми Маринка, обернувшись і показуючи рукою вперед по ходу машини.
Джип уповільнив хід. Я нахилився вперед
